КИЇВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

УХВАЛА

21.02.2012 р.

Справа N 2а-8683/11/2670

Колегія суддів Київського апеляційного адміністративного суду у складі: головуючого, судді - Троян Н. М., суддів: Бужак Н. П., Твердохліб В. А., при секретарі - Горяіновій Н. В., розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Києві апеляційну скаргу ОСОБА_2 на постанову Окружного адміністративного суду м. Києва від 25 серпня 2011 року (Постанова N 2а-8683/11/2670) у справі за адміністративним позовом ОСОБА_2 до Національного банку України, третя особа: Публічне акціонерне товариство "УкрСиббанк", про визнання пункту 1.5 глави 1 Положення, затвердженого постановою від 14.10.2004 року, нечинним, встановила:

ОСОБА_2 звернулась до Окружного адміністративного суду м. Києва з адміністративним позовом до Національного банку України, третя особа: Публічне акціонерне товариство "УкрСиббанк", про визнання пункту 1.5 глави 1 Положення, затвердженого постановою від 14.10.2004 року N 483 нечинним.

Постановою Окружного адміністративного суду м. Києва від 25 серпня 2011 року (Постанова N 2а-8683/11/2670) в задоволенні адміністративного позову відмовлено.

Не погоджуючись із прийнятим судовим рішенням, ОСОБА_2 звернулась з апеляційною скаргою, в якій просить скасувати постанову Окружного адміністративного суду м. Києва від 25 серпня 2011 року (Постанова N 2а-8683/11/2670) та прийняти нову постанову, якою задовольнити позовні вимоги.

Сторони, будучи належним чином повідомлені про дату, час та місце апеляційного розгляду справи, в судове засідання не з'явилися. Про причини своєї неявки суд не повідомили.

Враховуючи, що в матеріалах справи достатньо письмових доказів для правильного вирішення апеляційної скарги, а особиста участь сторін в судовому засіданні - не обов'язкова, колегія суддів відповідно до ч. 4 ст. 196 КАС України визнала можливим проводити апеляційний розгляд справи за відсутності представників сторін.

Згідно ст. 41 КАС України фіксування судового засідання за допомогою звукозаписувального технічного засобу не здійснювалося.

Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши матеріали справи, доводи апеляційної скарги, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга задоволенню не підлягає, виходячи з наступного.

Судом першої інстанції встановлено, 10.04.2008 р. між ОСОБА_2 та Акціонерним комерційним інноваційним банком "УкрСиббанк" було укладено договір про надання споживчого кредиту N 11329814000, згідно якого банк зобов'язується надати позичальникові споживчий кредит у розмірі 200000,00 доларів США, що дорівнює еквіваленту 1010000,00 грн., а позичальник зобов'язується сплатити отриману суму з урахуванням 14 відсотків річних у строк до 10.04.2018 р. (а. с. 74 - 79).

Постановою правління Національного банку України від 14.10.2004 р. N 483 було затверджено Положення про порядок видачі індивідуальних ліцензій на використання іноземної валюти на території України як засобу платежу.

Відповідно до абзацу 2 п. 1.5 вказаного Положення використання іноземної валюти як засобу платежу без ліцензії дозволяється: якщо ініціатором або отримувачем за валютною операцією є уповноважений банк (ця норма стосується лише тих операцій уповноваженого банку, на здійснення яких Національний банк видав йому банківську ліцензію та письмовий дозвіл на здійснення операції з валютними цінностями).

Судом першої інстанції встановлено, що банком нараховуються позивачу проценти за користування кредитом у валюті згідно аб. 2 п. 1.5 Положення від 14.10.2004 р. N 483.

Згідно ст. 11 Декрету Кабінету Міністрів України "Про систему валютного регулювання і валютного контролю" Національний банк України у сфері валютного регулювання видає у межах, передбачених цим Декретом, обов'язкові для виконання нормативні акти щодо здійснення операцій на валютному ринку України.

Згідно зі ст. ст. 7, 44 Закону України "Про Національний банк України" на Національний банк України покладено виконання такої функції як здійснення відповідно до визначених спеціальним законом повноважень валютного регулювання, визначення порядку здійснення операцій в іноземній валюті, організація і здійснення валютного контролю за банками та іншими фінансовими установами, які отримали ліцензію Національного банку на здійснення валютних операцій; Національний банк України діє як уповноважена державна установа при застосуванні законодавства України про валютне регулювання і валютний контроль і наділений повноваженнями видання нормативно-правових актів щодо ведення валютних операцій.

Ст. 56 Закону України "Про Національний банк України" визначено правовий статус актів Національного банку України, а саме: Національний банк видає нормативно-правові акти з питань, віднесених до його повноважень, які є обов'язковими для органів державної влади і органів місцевого самоврядування, банків, підприємств, організацій та установ незалежно від форм власності, а також для фізичних осіб.

Нормативно-правові акти Національного банку видаються у формі постанов Правління Національного банку, а також інструкцій, положень, правил, що затверджуються постановами Правління Національного банку. Вони не можуть суперечити законам України та іншим законодавчим актам України і не мають зворотної сили, крім випадків, коли вони згідно з законом пом'якшують або скасовують відповідальність.

Нормативно-правові акти Національного банку підлягають обов'язковій державній реєстрації в Міністерстві юстиції України та набирають чинності відповідно до законодавства України.

Згідно вищенаведеного Положення про порядок видачі Національним банком України індивідуальних ліцензій на використання іноземної валюти на території України як засобу платежу, в тому числі, і аб. 2 п. 1.5 Положення, прийнято в межах компетенції Національного банку України, на реалізацію його повноважень визначати порядок здійснення операцій в іноземній валюті.

Згідно ст. 5 Декрету Кабінету Міністрів України "Про систему валютного регулювання і валютного контролю" здійснення банками валютних операцій можливе лише шляхом отримання індивідуальних або генеральних ліцензій на здійснення валютних операцій. При цьому, генеральні ліцензії видаються комерційним банкам та іншим кредитно-фінансовим установам України на здійснення валютних операцій, що не потребують індивідуальної ліцензії, на весь період дії режиму валютного регулювання.

Таким чином, на Національний банк України покладено повноваження щодо видачі обов'язкових для виконання нормативно-правових актів, якими регулюється порядок використання іноземної валюти шляхом отримання індивідуальних або генеральних ліцензій на здійснення валютних операцій.

На виконання вказаних повноважень Національним банком України прийнято Положення про порядок видачі індивідуальних ліцензій на використання іноземної валюти на території України як засобу платежу (щодо видачі індивідуальних ліцензій) та Положення про порядок видачі банкам банківських ліцензій та ліцензій на виконання окремих операцій (щодо видачі генеральних ліцензій, в тому числі, на здійснення валютних операцій).

В рішенні суду першої інстанції зазначається, що в даному випадку оскаржуваним аб. 2 п. 1.5 Положення відповідач уточнив випадки, які не підпадають під дію п. 4 ст. 5 Декрету, оскільки можуть здійснюватися за наявності генеральної ліцензії на здійснення валютної операцій і відповідно, не потребують отримання індивідуальної ліцензії.

Під випадками, коли ініціатором або отримувачем за валютною операцією є уповноважений банк (ця норма стосується лише тих операцій уповноваженого банку, на здійснення яких Національний банк видав йому банківську ліцензію та письмовий дозвіл на здійснення операції з валютними цінностями), можуть розумітися виключно ті випадки, що не перераховані в п. 4 ст. 5 Декрету, оскільки в протилежному випадку аб. 2 п. 1.5 Положення буде суперечити вказаній нормі. При цьому, аб. 2 п. 1.5 Положення не містить переліку випадків, на які він поширюється, зокрема, не містить посилання на можливість отримання банком процентів у валюті за валютним кредитом саме з огляду на вказану норму.

Оскільки конкретні випадки застосування аб. 2 п. 1.5 Положення не вказані, то не можливо оцінити на предмет дотримання вимог ст. 5 Декрету, тоді як саме по собі формулювання аб. 2 п. 1.5 Положення ні Декрету, ні іншим актам законодавства не суперечить.

Окрім того, правилам ст. 533 ЦК України аб. 2 п. 1.5 Положення також не суперечить, оскільки вказана стаття містить відсильну норму до інших законів, якими визначається використання іноземної валюти при здійсненні розрахунків. Саме таким актом і є Декрет, а також прийняті на його виконання підзаконні нормативно-правові акти Національного банку України. Позивач, обґрунтовуючи позовні вимоги, посилається на приклад конкретного застосування банком аб. 2 п. 1.5 Положення, а саме - в якості підстави для нарахування процентів за валютним кредитом у валюті.

В той же час, аб. 2 п. 1.5 Положення жодного конкретного випадку здійснення валютної операції не перераховує, у зв'язку з чим суд не може оцінювати відповідність аб. 2 п. 1.5 Положення вимогам законодавства в контексті конкретного її тлумачення і застосування, тоді як оцінює вказану норму на відповідність законодавству виключно згідно її змісту, а не згідно можливих способів її використання.

Правомірність застосування аб. 2 п. 1.5 Положення в кожному конкретному випадку має досліджуватися і оцінюватися судом під час розгляду конкретної справи, у якій сторона посилається на вказану норму, тоді як під час розгляду справи про оскарження нормативно-правового акта суд оцінює норму безвідносно до конкретного випадку її застосування. За вказаних обставин суд першої інстанції правомірно не надає оцінки і не аналізує посилання позивача на правомірність нарахування і оплати процентів за договором про надання споживчого кредиту N 11329814000 від 10.04.2008 р.

Також суд першої інстанції зазначає, що правомірність нарахування процентів у валюті не може розглядатися окремо від правомірності отримання кредиту у валюті.

Судова колегія погоджується з висновком суду першої інстанції про відсутність порушення Національним банком України як суб'єктом владних повноважень вказаних принципів, в тому числі, щодо обґрунтованості та прийняття рішення в межах власної компетенції.

За таких обставин ухвалене судом рішення відповідає нормам матеріального та процесуального права, а тому підстав для його скасування немає. Доводи апеляційної скарги висновків суду першої інстанції не спростовують.

Керуючись ст. ст. 160, 195, 196, 198, 200, 205, 206, 212, 254 КАС України, колегія суддів ухвалила:

Апеляційну скаргу ОСОБА_2 залишити без задоволення, а постанову Окружного адміністративного суду м. Києва від 25 серпня 2011 року (Постанова N 2а-8683/11/2670) - без змін.

Ухвала набирає законної сили з моменту проголошення та може бути оскаржена до Вищого адміністративного суду України в порядку та строки, передбачені ст. 212 КАС України.

 

Головуючий, суддя

Н. М. Троян

Судді:

В. А. Твердохліб

 

Н. П. Бужак

 




 
 
Copyright © 2003-2018 document.UA. All rights reserved. При використанні матеріалів сайту наявність активного посилання на document.UA обов'язково. Законодавство-mirror:epicentre.com.ua
RSS канали