ВИЩИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД УКРАЇНИ

УХВАЛА

27.10.2010 р.

N К-1004/08

Колегія суддів Вищого адміністративного суду України в складі: головуючого - судді Юрченка В. В., суддів - Амєліна С. Є., Гаманка О. І., Загороднього А. Ф., Заїки М. М., секретаря судового засідання - Сіпаренко С. В. (за участю: представника позивача - ОСОБА_1, представника Кабінету Міністрів України - Солодинської І. П.), розглянувши у відкритому судовому засіданні в порядку касаційного провадження адміністративну справу за позовом ОСОБА_3 до Кабінету Міністрів України, Державного комітету України з державного матеріального резерву, третя особа - Прем'єр-міністр України Єхануров Юрій Іванович про визнання незаконною постанови Кабінету Міністрів України "Про звільнення ОСОБА_3 з посади заступника голови Державного комітету України з державного матеріального резерву - директора департаменту адміністративно-господарського забезпечення" від 29 березня 2006 року N 390, поновлення на посаді та зобов'язання вчинити певні дії, за касаційною скаргою представника позивача ОСОБА_3 - ОСОБА_5 на постанову Печерського районного суду м. Києва від 27 вересня 2007 року та ухвалу Київського апеляційного адміністративного суду від 18 грудня 2007 року, встановила:

В березні 2007 року ОСОБА_3 звернувся до суду із зазначеним позовом.

Свої позовні вимоги обґрунтовував тим, що 29 березня 2006 року Кабінет Міністрів України прийняв постанову N 390 "Про звільнення ОСОБА_3 з посади заступника голови Державного комітету України з державного матеріального резерву - директора департаменту адміністративно-господарського забезпечення". Вважає зазначену постанову та його звільнення з роботи незаконними, оскільки зазначена постанова винесена з порушенням вимог п. 1 ст. 40, ч. 2 ст. 40, ч. 1 ст. 42, ст. 47 Кодексу законів про працю України. Просив скасувати постанову Кабінету Міністрів України "Про звільнення ОСОБА_3 з посади заступника голови Державного комітету України з державного матеріального резерву - директора департаменту адміністративно-господарського забезпечення" від 29 березня 2006 року N 390; скасувати накази Державного комітету України з державного матеріального резерву N 209-к від 31 березня 2006 року та N 264-к від 3 травня 2006 року; поновити ОСОБА_3 на посаді заступника Голови Державного комітету України з державного матеріального резерву - директора департаменту адміністративного-господарського забезпечення; зобов'язати Державний комітет України з державного матеріального резерву вчинити такі дії: повідомити персонально ОСОБА_3 про наступне вивільнення не пізніше ніж за два місяці, запропонувати позивачу іншу роботу в Державному комітеті України з державного матеріального резерву за відповідною професією, спеціальністю, кваліфікацією та функціональними обов'язками, яким відповідає посада заступника Голови Державного комітету України з державного матеріального резерву; зобов'язати Кабінет Міністрів України та Державний комітет України з державного матеріального резерву у разі згоди ОСОБА_3 із запропонованою роботою призначити його на посаду заступника Голови Державного комітету України з державного матеріального резерву.

Постановою Печерського районного суду м. Києва від 27 вересня 2007 року в задоволенні позову ОСОБА_3 було відмовлено.

Ухвалою Київського апеляційного адміністративного суду від 18 грудня 2007 року апеляційну скаргу ОСОБА_3 було залишено без задоволення, а постанову Печерського районного суду м. Києва від 27 вересня 2007 року - без змін.

Вказуючи на допущені, на думку представника позивача ОСОБА_5, судами першої та апеляційної інстанцій порушення норм чинного процесуального та матеріального законодавства, що призвело до неправильного вирішення даного спору, представник позивача просить скасувати постановлені судами першої та апеляційної інстанцій рішення та ухвалити нове судове рішення, яким задовольнити позовні вимоги ОСОБА_3

Заслухавши суддю-доповідача, пояснення представника позивача та представників відповідачів, обговоривши доводи касаційної скарги та перевіривши за матеріалами справи правильність застосування судами норм матеріального та процесуального права, правової оцінки обставин у справі, колегія суддів вважає, що касаційна скарга задоволенню не підлягає з наступних підстав.

Судом першої інстанції встановлено, що наказом Державного комітету України з державного матеріального резерву від 18 січня 2006 року N 4 на виконання наказу Міністерства економіки України "Про внесення змін до структури Державного комітету України з державного матеріального резерву" від 17 січня 2006 року N 9 з 18 січня 2006 року було введено в дію штатний розпис Державного комітету України з державного матеріального резерву на 2006 рік. У зв'язку з тим, що у цьому штатному розписі посада заступника голови Державного комітету України з державного матеріального резерву - директора департаменту адміністративно-господарського забезпечення не була передбачена, 23 січня 2006 року позивачу було надано письмове попередження про наступне звільнення та пропозицію щодо зайняття іншої посади, які він, згідно з актом, складеним працівниками відділу кадрів Державного комітету України з державного матеріального резерву, відмовився підписати. 13 січня 2006 року Міністр економіки України направив Прем'єр-міністру України подання про звільнення ОСОБА_3 із займаної посади. Постановою Кабінету Міністрів України від 29 березня 2006 року N 390 позивача було звільнено з посади заступника голови Державного комітету України з державного матеріального резерву - директора департаменту адміністративно-господарського забезпечення в зв'язку з скороченням посади. Наказом Державного комітету України з державного матеріального резерву від 31 березня 2006 року N 209-к ОСОБА_3 було звільнено з займаної посади на підставі п. 1 ст. 40 КЗпП України. В період з 28 лютого 2006 року по 24 березня 2006 року позивач перебував у відпустці без збереження заробітної плати, після її закінчення не вийшов на роботу. Відповідно до листка непрацездатності ОСОБА_3 в період з 27 березня 2006 року по 21 квітня 2006 року перебував на лікуванні. Наказом Державного комітету України з державного матеріального резерву від 3 травня 2006 року N 264-к внесено зміни в наказ від 31 березня 2006 року N 209-к в частині звільнення ОСОБА_3 із займаної посади, датою звільнення позивача визначено 3 травня 2006 року.

Відповідно до положень статті 99 Кодексу адміністративного судочинства України в редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин, адміністративний позов може бути подано в межах строку звернення до адміністративного суду, встановленого цим Кодексом або іншими законами. Для звернення до адміністративного суду за захистом прав, свобод та інтересів особи встановлюється річний строк, який, якщо не встановлено інше, обчислюється з дня, коли особа дізналася, або повинна була дізнатися про порушення своїх прав, свобод чи інтересів. Для захисту прав, свобод та інтересів особи цим Кодексом та іншими законами можуть встановлюватися інші строки для звернення до адміністративного суду, які, якщо не встановлено інше, обчислюються з дня, коли особа дізналася або повинна була дізнатися про порушення своїх прав, свобод чи інтересів.

Частиною 1 статті 233 Кодексу законів про працю України у справах про звільнення для звернення до суду встановлено місячний строк з дня вручення копії наказу про звільнення або з дня видачі трудової книжки.

За правилами частини 1 статті 100 Кодексу адміністративного судочинства України пропущення строку звернення до адміністративного суду є підставою для відмови у задоволенні адміністративного позову за умови, якщо на цьому наполягає одна із сторін.

Відмовляючи в задоволенні позову ОСОБА_3, суди першої та апеляційної інстанцій виходили з наступних обставин. Позивачу було видано трудову книжку 29 вересня 2009 року, тому він повинен був подати позов до суду у строк до 31 жовтня 2006 року. Проте ОСОБА_3 звернувся до Печерського районного суду м. Києва з адміністративним позовом лише 21 березня 2007 року, тобто з пропуском місячного строку встановленого статтею 233 Кодексу законів про працю України.

Враховуючи викладене, суди першої та апеляційної інстанцій прийшли до обґрунтованого висновку про те, що позивач пропустив строк звернення до суду та не надав достатніх доказів щодо поважності причин його пропуску. Крім цього, на застосуванні положень частини 3 статті 99 Кодексу адміністративного судочинства України наполягав відповідач.

У доводах касаційної скарги представник позивача ОСОБА_5 зазначає, що позивач вперше звернувся з позовом у цій справі до Печерського районного суду м. Києва ще 26 квітня 2006 року, у справі було відкрито провадження, проте ухвалою цього ж суду від 30 січня 2007 року цей позов було залишено без розгляду у зв'язку з неявкою позивача в судове засідання. Оскільки позивач довідався про наявність зазначеної ухвали вже після спливу строків на її оскарження, тому він звернувся до суду з аналогічним позовом повторно, який і є предметом розгляду у даній справі. Кодексом законів про працю України, на відміну від Цивільного кодексу України, не передбачено застережень щодо переривання чи зупинення перебігу строку позовної давності, у зв'язку з чим у галузі трудового права визначальним є лише факт самого звернення звільненого власником працівника з відповідним позовом у місячний строк до суду, через що звільнений з посади ОСОБА_3, який звернувся з трудовим спором до зазначеного районного суду ще 26 квітня 2006 року, не пропустив місячний строк на таке звернення відповідно до положень статті 233 Кодексу законів про працю України, а тому позивачу не потрібно заявляти будь-яких клопотань щодо поновлення строку звернення до суду.

Проте з такими доводами касаційної скарги погодитись не можна. Ні Кодексом адміністративного судочинства України, ні Кодексом законів про працю України, на відміну від положень статей 263 та 264 Цивільного кодексу України, які визначають підстави зупинення чи переривання строків позовної давності, не передбачено можливості зупинення чи переривання строків звернення з позовом до адміністративного суду. І коли у випадку пред'явлення позову до одного з боржників відповідно до положень частини 2 статті 264 Цивільного кодексу України позовна давність переривається, то звернення особи до адміністративного суду з позовною заявою не перериває та не зупиняє строків звернення цієї ж особи з аналогічним позовом до адміністративного суду повторно.

Відповідно до положень частини 1 статті 265 Цивільного кодексу України залишення позову без розгляду не зупиняє перебігу позовної давності.

Таким же чином залишення позову без розгляду в адміністративній справі не зупиняє та не перериває перебігу строків звернення до адміністративного суду, а тому твердження представника позивача у поданій касаційній скарзі, що факт звернення позивача 26 квітня 2006 року з позовом до адміністративного суду про поновлення на посаді після залишення цього позову судом у січні 2007 року без розгляду продовжує встановлений статтею 233 Кодексу законів про працю України місячний строк звернення до суду без будь-яких обмежень, не ґрунтується на положеннях чинного законодавства та не може бути прийнятий судом.

Відповідно до вимог частини 1 статті 220 Кодексу адміністративного судочинства України суд касаційної інстанції не може досліджувати докази, встановлювати та визнавати доведеними обставини, що не були встановлені в судовому рішенні, та вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу.

За правилами статті 224 Кодексу адміністративного судочинства України, суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення -без змін, якщо визнає, що суди першої та апеляційної інстанції не допустили порушень норм матеріального і процесуального права при ухваленні судових рішень чи вчиненні процесуальних дій. Не може бути скасовано судове рішення з мотивів порушення норм процесуального права, якщо це не призвело і не могло призвести до неправильного вирішення справи.

Встановлено, і це вбачається з матеріалів справи, що оскаржувані судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій постановлені з дотриманням норм матеріального та процесуального права, доводами касаційної скарги висновки, викладені в судових рішеннях, не спростовуються, підстави для їх скасування відсутні.

Враховуючи наведене, колегія суддів вважає за необхідне відмовити в задоволенні касаційної скарги.

Керуючись статтями 160 ч. 3, 167 ч. 2, 210, 220, 221, 223, 224, 230, 231 Кодексу адміністративного судочинства України, колегія суддів ухвалила:

Касаційну скаргу представника позивача ОСОБА_3 ОСОБА_5 залишити без задоволення, а постанову Печерського районного суду м. Києва від 27 вересня 2007 року та ухвалу Київського апеляційного адміністративного суду від 18 грудня 2007 року - без змін.

Ухвала набирає законної сили з моменту проголошення та оскарженню не підлягає.

 

Головуючий

В. В. Юрченко

Судді:

С. Є. Амєлін

 

О. І. Гаманко

 

А. Ф. Загородній

 

М. М. Заїка

 




 
 
Copyright © 2003-2018 document.UA. All rights reserved. При використанні матеріалів сайту наявність активного посилання на document.UA обов'язково. Законодавство-mirror:epicentre.com.ua
RSS канали