ВИЩИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД УКРАЇНИ

ПОСТАНОВА

19.10.2011 р.

Справа N 5019/749/11

Вищий господарський суд України у складі колегії суддів: головуючого - судді Кузьменка М. В., судді Палій В. М., судді Цвігун В. Л., розглянувши касаційну скаргу регіонального відділення Фонду державного майна України по Рівненській області на рішення господарського суду Рівненської області від 23.06.2011 р. та постанову Рівненського апеляційного господарського суду від 18.08.2011 р. у справі N 5019/749/11 за позовом регіонального відділення Фонду державного майна України по Рівненській області до фізичної особи - підприємця ОСОБА_1 (3-тя особа - Рівненська дирекція Українського підприємства поштового зв'язку "Укрпошта") про стягнення 13373,73 грн. (за участю представників: від позивача - не з'явився, від відповідача - не з'явився, від 3-тьої особи - не з'явився), встановив:

Регіональне відділення Фонду державного майна України по Рівненській області звернулося до господарського суду Рівненської області з позовом до фізичної особи - підприємця ОСОБА_1 і просило суд, з урахуванням заяви про зменшення розміру позовних вимог, стягнути з останньої 12264,76 грн. збитків на підставі ст. 22, ч. 2 ст. 216 ЦК України, ч. 2 ст. 208 ГК України, які полягають у не одержанні позивачем у період з 01.01.2009 р. по 17.04.2009 р. (дата припинення дії договору оренди) орендної плати, яку відповідач зобов'язаний сплатити.

Рішенням господарського суду Рівненської області від 23.06.2011 р. (суддя Павлюк І. Ю.), залишеним без змін постановою Рівненського апеляційного господарського суду від 18.08.2011 р. (головуючий - суддя Юрчук М. І., судді - Дужич С. П., Василишин А. Р.), у задоволенні позову відмовлено з тих підстав, що відповідач не є винною стороною у визнанні договору оренди недійсним, у розумінні ч. 2 ст. 216 ЦК України, а тому не зобов'язаний відшкодовувати збитки.

Не погоджуючись з рішенням суду першої інстанції та постановою суду апеляційної інстанції, позивач звернувся до Вищого господарського суду України з касаційною скаргою, в якій просить суд їх скасувати як такі, що ухвалені з порушенням норм матеріального та процесуального права, та ухвалити нове рішення про задоволення позову.

Колегія суддів, беручи до уваги межі перегляду справи у касаційній інстанції, обговоривши доводи касаційної скарги, проаналізувавши на підставі фактичних обставин справи застосування норм матеріального та процесуального права при ухваленні оскаржуваних судових актів, знаходить касаційну скаргу такою, що підлягає задоволенню частково з таких підстав.

Судами встановлено, що між сторонами укладено договір оренди державного майна N 668 від 28.08.2008 р. за умовами якого, позивач передає, а відповідач приймає в строкове платне користування державне окреме індивідуально визначене нерухоме майно: нежитлові приміщення площею 69,6 кв. м (з врахуванням додаткової угоди від 29.08.2008 р.) на першому поверсі гуртожитку, розташованого по вул. Київській, 12, у м. Рівне з метою розміщення офісу.

Вказане майно було передано позивачем відповідачу за актом від 28.08.2008 р.

На підставі угоди про розірвання договору оренди відповідач повернув позивачу зі строкового платного користування нерухоме майно згідно акта прийому-передачі нерухомого майна від 17.04.2009 р.

У подальшому вказаний договір оренди було визнано недійсним рішенням господарського суду Рівненської області від 18.08.2009 р. в іншій справі N 14/61 за позовом СПД ОСОБА_1 до регіонального відділення ФДМУ по Рівненській області про визнання недійсним договору, стягнення збитків у сумі 155903,20 грн. та моральної шкоди у розмірі 30000,0 грн. (а. с. 10 - 20).

Предметом розгляду у даній справі є стягнення з відповідача збитків, які полягають у неодержані позивачем доходу у період з 01.01.2009 р. по 17.04.2009 р. у вигляді орендної плати. Зокрема, позивач стверджує, що хоча укладений між сторонами договір оренди у подальшому і було визнано недійсним, але відповідач зобов'язаний був виконувати своє зобов'язання щодо сплати орендних платежів за користування майном до моменту його фактичного повернення позивачу. При цьому, позовні вимоги ґрунтуються одночасно як на положеннях ст. 22, ч. 2 ст. 216 ЦК України, які визначають порядок відшкодування збитків, так і ч. 2 ст. 208 ГК України, які встановлюють правові наслідки надійсності правочину.

Так, відповідно до ч. 2 ст. 216 ЦК України, якщо у зв'язку із вчиненням недійсного правочину другій стороні або третій особі завдано збитків та моральної шкоди, вони підлягають відшкодуванню винною стороною.

Порядок такого відшкодування здійснюється за правилами статті 22 ЦК України, відповідно до якої особа, якій завдано збитків у результаті порушення її цивільного права, має право на їх відшкодування.

Підставою для настання цивільно-правової відповідальності за заподіяння збитків є правопорушення, що включає в себе певні елементи: збитки; протиправність поведінки особи, яка заподіяла збитки; причинний зв'язок між ними; вина. За відсутності хоча б одного з цих елементів цивільна відповідальність не настає.

Відмовляючи у задоволенні позову, суди двох інстанцій дійшли висновку про відсутність у відповідача обов'язку відшкодовувати позивачу збитки, оскільки рішенням господарського суду Рівненської області від 18.08.2009 р. в іншій справі N 14/61 встановлено, що винною особою у даних правовідносинах є саме позивач, який знав, або мав знати, що договір оренди державного майна N 668 від 28.08.2008 р. укладається ним з порушенням норм чинного законодавства.

Разом з тим, вирішуючи даний спір по суті заявлених вимог, суди двох інстанцій не врахували, що частина 2 ст. 216 ЦК України, на яку посилається позивач обґрунтовуючи свої вимоги, визначає додаткові негативні наслідки для сторони, винної у недійсності правочину, що при певних умов супроводжують визначену ч. 1 ст. 216 ЦК Українидвосторонню реституцію, якою є повернення сторін недійсного правочину у первісний стан, який існував до його вчинення.

Із змісту заявлених позовних вимог вбачається, що позивач просить суд застосувати наслідки недійсності правочину та зазначає, що відповідач виконав своє зобов'язання лише щодо повернення майна, яким він користувався відповідно до договору оренди, визнаного у судовому порядку недійсним. Між тим, вартість одержаного за договором оренди, тобто суму орендної плати за період користування майном, не відшкодував. При цьому, позивач посилається на положення ч. 2 ст. 208 ГК України, яка визначає правові наслідки недійсності правочину, та стверджує про обов'язок відповідача відшкодувати йому суму орендної плати за одержане користування майном.

Так, відповідно до частини 1 статті 2 Закону України "Про оренду державного та комунального майна", орендою є засноване на договорі строкове платне користування майном, необхідним орендареві для здійснення підприємницької та іншої діяльності.

Частиною 2 ст. 208 ГК України встановлено, що у разі визнання недійсним зобов'язання кожна із сторін зобов'язана повернути другій стороні все одержане за зобов'язанням, а за неможливості повернути одержане в натурі - відшкодувати його вартість грошима, якщо інші наслідки недійсності зобов'язання не передбачені законом.

Згідно абзацу 2 ч. 1 ст. 216 ЦК України, у разі недійсності правочину кожна із сторін зобов'язана повернути другій стороні у натурі все, що вона одержала на виконання цього правочину, а в разі неможливості такого повернення, зокрема тоді, коли одержане полягає у користуванні майном, виконаній роботі, наданій послузі, - відшкодувати вартість того, що одержано, за цінами, які існують на момент відшкодування.

При цьому, за правилами ч. 2 ст. 208 ГК України, ч. 1 ст. 216 ЦК України, двостороння реституція застосовується незалежно від наявності вини сторін у визнанні правочину недійсним: кожна із сторін повертає другій стороні все одержане за таким правочином. Проте, у випадку, коли недійсність правочину призвела ще й до заподіяння другій стороні або третій особі збитків (реальні збитки, упущена вигода), а визнанню правочину недійсним сприяла вина однієї із сторін, то на останню, в силу ч. 2 ст. 216 ЦК України, покладаються додаткові негативні наслідки у вигляді відшкодування збитків у повному обсязі.

Враховуючи викладене, колегія суддів вважає передчасним висновок судів про відсутність підстав для задоволення позову, оскільки у разі, коли позовні вимоги не відповідають матеріально-правовим способам захисту, то відповідно до ст. 4 ГПК України, господарський суд вправі самостійно визначатися стосовно законодавства, яке підлягає застосуванню при вирішенні конкретного господарського спору незалежно від змісту вимог, викладених у позовній заяві, та не застосовує лише акти державних та інших органів, якщо ці акти не відповідають законодавству України. При цьому, самостійне визначення судом законодавства, яке підлягає застосуванню до спірних правовідносин, не є порушенням ст. 83 ГПК України, оскільки вихід за межі позовних вимог у даному випадку відсутній.

Помилкове обґрунтування позивачем своїх вимог іншими нормами законодавства, а саме ст. 22, ч. 2 ст. 216 ЦК України, ні ж тими, які підлягають застосуванню до спірних правовідносин, - ч. 1 ст. 216 ЦК України, ч. 2 ст. 208 ГК України, не може бути підставою для відмови у позові при наявності факту порушення відповідачем прав позивача. У даному випадку суду необхідно самостійно визначитися щодо законодавства, яке регулює спірні відносини і підлягає засновуванню. При цьому, це не буде вважатися зміною підстави позову, оскільки із змісту позовної заяви вбачається, що предметом позову у даній справі є вимога позивача про зобов'язання відповідача відшкодувати вартість одержаного за недійсним договором оренди, яке полягає у користуванні майном, а підставою позову - невиконання відповідачем цього зобов'язання.

Враховуючи викладене, колегія суддів вважає, що висновок судів двох інстанцій про відсутність підстав для задоволення позову не відповідає фактичним обставинами справи, судами неправильно застосовано матеріальний закон, що регулює спірні правовідносини, а тому оскаржувані рішення та постанова підлягають скасуванню з направленням справи на новий розгляд.

Керуючись ст. ст. 1115, 1117, 1119 - 11111 Господарського процесуального кодексу України, колегія суддів постановила:

1. Касаційну скаргу регіонального відділення Фонду державного майна України по Рівненській області задовольнити частково.

2. Рішення господарського суду Рівненської області від 23.06.2011 р. та постанову Рівненського апеляційного господарського суду від 18.08.2011 р. у справі N 5019/749/11 скасувати.

3. Справу направити на новий розгляд до господарського суду Рівненської області.

 

Головуючий, суддя

М. В. Кузьменко

Суддя

В. М. Палій

Суддя

В. Л. Цвігун

 




 
 
Copyright © 2003-2018 document.UA. All rights reserved. При використанні матеріалів сайту наявність активного посилання на document.UA обов'язково. Законодавство-mirror:epicentre.com.ua
RSS канали