ВИЩИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД УКРАЇНИ

ПОСТАНОВА

14.09.2011 р.

Справа N 5020-9/326-12/196

Вищий господарський суд України у складі колегії суддів: головуючого - Мачульського Г. М., суддів - Бакуліної С. В., Рогач Л. І., розглянувши у відкритому судовому засіданні касаційну скаргу Міністерства оборони Російської Федерації на постанову Севастопольського апеляційного господарського суду від 04.07.2011 р. у справі N 5020-9/326-12/196 господарського суду міста Севастополя за позовом фізичної особи - підприємця ОСОБА_1 до Міністерства оборони Російської Федерації про стягнення заборгованості та збитків, встановив:

Звернувшись у суд з даним позовом, фізична особа - підприємець ОСОБА_1 (далі - позивач) просила стягнути з Міністерства оборони Російської Федерації (далі відповідач) 48765,37 грн., з яких 39765,37 грн. основного боргу, 9000,00 грн. збитків, обґрунтовуючи свої вимоги неналежним виконанням відповідачем розрахунку за поставлену продукцію.

Рішенням господарського суду міста Севастополя від 04.05.2011 р. (суддя Харченко І. А.), залишеним без змін постановою Севастопольського апеляційного господарського суду від 04.07.2011 р. (колегія суддів у складі: головуючий суддя Дмитрієв В. Є., судді Балюкова К. Г., Волков К. В.), позов задоволено частково, стягнуто з відповідача заборгованість за поставлену продукцію в розмірі 39765,37 грн., в іншій частині позову відмовлено.

У касаційній скарзі відповідач просить скасувати ці судові рішення в частині стягнення з відповідача заборгованості і припинити провадження у справі, посилаючись на порушення судами норм матеріального та процесуального права.

Відзиву на касаційну скаргу не надійшло.

Сторони не використали наданого законом права на участь своїх представників у судовому засіданні.

Переглянувши у касаційному порядку оскаржувані рішення, колегія суддів Вищого господарського суду України приходить до висновку, що касаційна скарга підлягає частковому задоволенню з наступних підстав.

Як встановлено судами попередніх інстанцій, 14.08.2008 р. між Міністерством оборони Російської Федерації в особі командира військової частини 99764-2 Козаченка В. В. (держзамовник) та ФОП ОСОБА_1 (постачальник) укладений державний контракт N 133, 18.08.2008 р. контракт N 141, 19.09.2008 р. контракт N 159, за умовами яких позивач зобов'язується поставити на користь відповідача продовольчі товари.

Відповідно до пункту 5.1 контрактів N 133, N 141, N 159 у випадку невиконання постачальником в установлений строк умов контрактів по поставці продукції, або у випадку дострокового розірвання контрактів в повному обсязі або частково (у випадку не виконання постачальником погодженого графіку відвантаження (поставки) зазначеного в специфікації) постачальник сплачує держзамовнику неустойку в розмірі 50 % від вартості не відвантаженої (непоставленої) продукції. У випадку несвоєчасного відвантаження (поставки) продукції згідно контрактів, постачальник сплачує держзамовнику пеню в розмірі 0,1 % від вартості не відвантаженої (недопоставленої) продукції за кожний день не відвантаження (недопоставка), що розраховується з дня, наступного за днем строку відвантаження (поставки), зазначеного у специфікації. У випадку невідвантаження (непоставки) продукції більш ніж два дня від погодженого строку продукція вважається не поставленою. У відповідності до ст. ст. 237 та 237 Господарського кодексу України неустойка та пеня утримуються в односторонньому порядку за рахунок кредиторської заборгованості у замовника перед постачальником (за її наявності).

Як встановлено судами попередніх інстанцій, відповідачем на підставі пункту 5.1 контрактів були виставлені позивачу претензії N 41 від 05.09.2008 р. та N 43 від 30.09.2008 р. на загальну суму 254,97 грн., які була погашені за рахунок кредиторської заборгованості за фактично поставлену продукцію. Зазначені претензії позивачем визнані.

Також на підставі пункту 5.1 контрактів відповідачем були виставлені позивачеві претензії N 48 від 06.11.2008 на суму 39000 грн. та N 49 від 06.11.2008 на суму 510,40 грн. Зазначені суми були погашені за рахунок наявної кредиторської заборгованості перед позивачем, проте не визнані позивачем.

Суди свої рішення мотивували тим, що матеріалами справи підтверджується заборгованість відповідача перед позивачем за поставлену продукцію, положення статей 235, 237 Господарського кодексу України про оперативно-господарські санкції, на які посилався відповідач, не можуть бути застосовані до спірних правовідносин, спір підлягає розгляду в господарських судах України, тому немає підстав для припинення провадження, а посилання позивача про наявність збитків у сумі 9000 грн. є необґрунтованими.

Як зазначалось вище, сторони договору у п. 5.1 укладених між ними контрактів передбачили встановлення та порядок несення відповідальності у випадку порушення сторонами умов договору.

Так, у вказаному пункті контрактів сторони домовились, що неустойка та пеня за прострочення поставки утримуються в односторонньому порядку за рахунок наявної кредиторської заборгованості у замовника перед постачальником.

В статті 3 Цивільного кодексу України як одна з загальних засад цивільного законодавства встановлена свобода договору, яка передбачає, зокрема, і свободу у визначенні його умов.

Статтею 6 вказаного Кодексу передбачено, що сторони в договорі можуть відступити від положень актів цивільного законодавства і врегулювати свої відносини на власний розсуд (ч. 3).

Таким чином, відповідно до вимог чинного законодавства сторони в договорі можуть відступити від положень актів цивільного законодавства і врегулювати свої відносини на власний розсуд, тому встановлена сторонами відповідальність за прострочення виконання зобов'язання не суперечить матеріальному праву України та відповідно не тягне за собою правових наслідків у вигляді задоволення позову з наведених підстав.

Аналогічна правова позиція викладена у постанові Судової палати у господарських справах Верховного Суду України від 28.03.2006 р. зі справи господарського суду міста Києва N 48/297.

Разом з тим, відповідно до приписів статті 526 Цивільного кодексу України зобов'язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться.

Згідно статті 216 Господарського процесуального кодексу України учасники господарських відносин несуть господарсько-правову відповідальність за правопорушення у сфері господарювання шляхом застосування до правопорушників господарських санкцій на підставах і в порядку, передбачених цим Кодексом, іншими законами та договором.

Відтак, визначена умовами контрактів відповідальність за порушення у сфері господарювання є обов'язковою для сторін, що її визначили.

Разом з тим, судами не встановлено чи мали місце порушення позивачем умов укладених контрактів, на що посилавсь відповідач заперечуючи проти позову, чи мала місце на час застосування відповідачем відповідальності кредиторська заборгованість, яка визначена умовами договору, чи правильно розрахована сума неустойки та пені відповідачем у разі виявлення фактів порушення позивачем умов контрактів щодо поставки, чи правомірно відповідачем було застосовано умову контактів N 133, N 141, N 159, викладену в останньому реченні п. 5.1, шляхом утримання нарахованих штрафних санкцій відповідачем в рахунок кредиторської заборгованості перед позивачем.

Все вищевикладене має значення для вирішення питання про наявність чи відсутність у відповідача заборгованості перед позивачем.

Щодо доводів відповідача про необхідність застосування господарським судом норми пункту 1 статті 80 Господарського процесуального кодексу України, у зв'язку з тим, що спір не підлягає вирішенню в господарських судах України, Вищий господарський суд України погоджується з висновками судів попередніх інстанцій про їх необґрунтованість з огляду на наступне.

Статус Чорноморського флоту Російської Федерації на території України визначено Угодою між Україною і Російською Федерацією про статус і умови перебування Чорноморського флоту Російської Федерації на території України від 28.05.97 р., яка ратифікована Законом України від 24.03.99 р. і набула чинності 12.07.99 р.

Відповідно до цієї Угоди, з'єднання та військові частини Чорноморського флоту Російської Федерації, які дислоковані на території України, визначено як військові формування (стаття 2) та передбачено, що військові формування здійснюють свою діяльність в місцях дислокації відповідно до законодавства Російської Федерації (стаття 6).

Відповідно до частини 8 зазначеної Угоди утримання військових формувань на території України, їх комплектування особистим складом, фінансування та забезпечення здійснюється всіма видами довольства та запасів здійснюються Російською Федерацією.

Контакти N 133, N 141, N 159 укладені між фізичною особою - підприємцем та Міністерством оборони Російської Федерації в особі командира військової частини 99764-2.

Міністерство оборони Російської Федерації як юридична особа, наділена правами власника майна, закріпленого за Збройними Силами Російської Федерації, здійснює юридично значущі дії, направлені на реалізацію наданих йому законодавством РФ повноважень і є належним відповідачем у справі.

Згідно статті 1 Угоди держав - учасників СНД про порядок вирішення спорів, пов'язаних із здійсненням господарської діяльності, що набрала чинності для України 19.12.92 р., ця Угода регулює питання вирішення справ, що випливають з договірних та інших цивільно-правових відносин між господарюючими суб'єктами, з їх відносин з державними та іншими органами, а також виконання рішень за ними.

Відповідно до ст. 4 вказаної Угоди компетентний суд держави - учасниці Співдружності Незалежних Держав має право розглядати зазначені в статті 1 цієї Угоди спори, якщо на території цієї держави - учасниці Співдружності Незалежних Держав, зокрема, виконано або має бути повністю або частково виконано зобов'язання з договору, що є предметом спору. Компетентні суди держав - учасниць Співдружності Незалежних Держав розглядають справи і в інших випадках, якщо про це є письмова угода Сторін про передачу спору до суду.

Статтею 76 Закону України "Про міжнародне приватне право" передбачено, що суди можуть приймати до свого провадження і розглядати будь-які справи з іноземним елементом, зокрема, якщо сторони передбачили своєю угодою підсудність справи з іноземним елементом судам України, крім випадків, передбачених у статті 77 цього Закону і у разі, якщо дія або подія, що стала підставою для подання позову, мала місце на території України.

А статтею 32 вказаного Закону передбачено, що у разі відсутності вибору права до змісту правочину застосовується право, яке має найбільш тісний зв'язок із правочином. Якщо інше не передбачено або не випливає з умов, суті правочину або сукупності обставин справи, то правочин більш тісно пов'язаний з правом держави, у якій сторона, що повинна здійснити виконання, яке має вирішальне значення для змісту правочину, має своє місце проживання або місцезнаходження.

Відповідно до пункту 5.4 контрактів N 133, N 141, N 159, сторони установили, що спори, які виникають між постачальником та держзамовником при укладанні, зміні, розірванні та виконанні контрактів на постачання продукції, а також відшкодуванні понесених збитків та інші можливі спори, розглядаються у встановленому законодавством порядку у господарському суді міста Севастополя.

Враховуючи вищевикладене, Вищий господарський суд України зазначає, що даний спір підлягає розгляду в господарських судах України з застосуванням українського законодавства, а посилання відповідача на необхідність припинення провадження у справі відповідно п. 1 ч. 1 ст. 80 Господарського процесуального кодексу України є безпідставними.

Таким чином, оскільки суди неповно встановили обставини справи, що необхідні для правильного вирішення спору, прийняті ними рішення в частині задоволення позову підлягають скасуванню з направленням справи у цій частині на новий розгляд.

Враховуючи те, що рішення судів в частині відмови у позові сторонами не оскаржені, підстав їх переглядати, а тому і змінювати та скасовувати в суді касаційної інстанції в даній частині немає.

Під час нового розгляду справи належить врахувати вищевикладене та вирішити спір відповідно до вимог чинного законодавства.

Керуючись ст. ст. 1115, 1117, 1119 п. п. 1, 3, 11110 ч. 1, 11111, 11112 Господарського процесуального кодексу України, Вищий господарський суд України, постановив:

Касаційну скаргу Міністерства оборони Російської Федерації задовольнити частково.

Постанову Севастопольського апеляційного господарського суду від 04.07.2011 р та рішення господарського суду міста Севастополя від 04.05.2011 р. у справі N 5020-9/326-12/196 в частині стягнення з Міністерства оборони Російської Федерації заборгованості в сумі 39765,37 грн. скасувати.

В цій частині справу направити до господарського суду першої інстанції на новий розгляд.

В іншій частині постанову Севастопольського апеляційного господарського суду від 04.07.2011 р. залишити без змін.

 

Головуючий, суддя

Г. М. Мачульський

Судді:

С. В. Бакуліна

 

Л. І. Рогач

 




 
 
Copyright © 2003-2018 document.UA. All rights reserved. При використанні матеріалів сайту наявність активного посилання на document.UA обов'язково. Законодавство-mirror:epicentre.com.ua
RSS канали