ВЕРХОВНИЙ СУД УКРАЇНИ
КОЛЕГІЯ СУДДІВ СУДОВОЇ ПАЛАТИ У ЦИВІЛЬНИХ СПРАВАХ

УХВАЛА

від 6 жовтня 2010 року

(Витяг)

У листопаді 2009 р. Г. звернувся до суду із позовом до акціонерного комерційного банку "Європейський" (далі - Банк) про визнання його кредитором Банку.

Позивач мотивував вимоги тим, що він є вкладником Банку. Перебуваючи у довгостроковому відрядженні, він дізнався про запровадження процедури ліквідації Банку. Пославшись на те, що не зміг своєчасно подати вимогу про виплату коштів, Г. просив визнати пропущення строку на подачу вимоги до ліквідатора Банку про виплату коштів поважним; визнати його кредитором на суму 30 тис. 466 грн. 14 коп. та 265 тис. 527 грн. 55 коп. і внести його до реєстру кредиторів четвертої черги для задоволення вимог до Банку.

Червонозаводський районний суд м. Харкова рішенням від 9 грудня 2009 р. позов задовольнив частково: визнав причини пропущення Г. строку на подання вимоги до ліквідатора Банку поважними та зобов'язав ліквідатора Банку визнати Г. кредитором четвертої черги для задоволення вимог за договорами банківського вкладу.

Апеляційний суд Харківської області рішенням від 31 березня 2010 р. рішення районного суду змінив: у частині зобов'язання ліквідатора Банку визнати Г. кредитором та внести його до реєстру кредиторів четвертої черги для задоволення вимог до Банку скасував, у задоволенні позову в цій частині відмовив. У решті рішення суду першої інстанції залишено без змін.

У поданій до Верховного Суду України касаційній скарзі ліквідатор Банку Л., пославшись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просила скасувати судові рішення та закрити провадження у справі.

Відповідно до п. 2 розд. XIII "Перехідні положення" Закону від 7 липня 2010 р. N 2453-VI "Про судоустрій і статус суддів" касаційні скарги (подання) на рішення загальних судів у кримінальних і цивільних справах, подані до Верховного Суду України до 15 жовтня 2010 р. і призначені (прийняті) ним до касаційного розгляду, розглядаються Верховним Судом України в порядку, який діяв до набрання чинності цим Законом.

У зв'язку з цим справа підлягає розгляду за правилами ЦПК в редакції, чинній до введення в дію зазначеного Закону.

Заслухавши суддю-доповідача, обговоривши наведені в скарзі доводи та перевіривши матеріали справи, колегія суддів Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України дійшла висновку, що касаційна скарга підлягає задоволенню з таких підстав.

Суди встановили, що Г. - вкладник Банку згідно з договорами банківського вкладу: від 7 серпня 2008 р. - на суму 125 тис. грн. на строк до 28 січня 2010 р.; від 8 січня 2009 р. - на суму 231 тис. 460 грн. на строк до 12 січня 2010 р.; від 8 січня 2009 р. - на суму 27 тис. 898 доларів США на строк до 12 січня 2010 р.

Постановою Правління Національного банку України від 19 серпня 2009 р. N 489 у Банку відкликано банківську ліцензію, призначено ліквідатора та запроваджено процедуру ліквідації Банку у зв'язку з його неплатоспроможністю.

26 серпня 2009 р. інформацію про запровадження процедури ліквідації опубліковано в газеті "Голос України".

29 жовтня 2009 р. Г. отримав 150 тис. грн. з Фонду гарантування вкладів фізичних осіб.

Вирішуючи спір по суті та задовольняючи позов Г. до відповідача - ліквідатора Банку, суд першої інстанції виходив з його обґрунтованості, порушення прав Г. та наявності підстав для їх захисту в обраний ним спосіб у порядку цивільного судочинства.

Частково погоджуючись із рішенням суду першої інстанції та змінюючи його в частині зобов'язання ліквідатора Банку визнати Г. кредитором і внести його до реєстру кредиторів Банку четвертої черги для задоволення вимог до Банку та відмовляючи Г. у задоволенні позову в цій частині, апеляційний суд, пославшись на гл. 16 Закону від 7 грудня 2000 р. N 2121-III "Про банки і банківську діяльність" (далі - Закон N 2121-III), виходив з того, що питання про задоволення вимог окремих кредиторів в індивідуальному порядку поза межами ліквідаційної процедури не допускається і відповідно до ч. 1 ст. 6 Закону від 14 травня 1992 р. N 2343-XII "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом" (далі - Закон N 2343-XII) та п. 2 ч. 1 ст. 12 ГПК має розглядатися господарським судом.

Водночас, поновлюючи Г. строк звернення до ліквідатора Банку із заявою про визнання його кредиторських вимог до Банку, апеляційний суд вважав, що ці вимоги підлягають задоволенню в порядку цивільного судочинства, оскільки лише після визнання Г. кредитором Банку правовідносини регулюються Законом N 2343-XII.

Однак із цими висновками судів не можна погодитись, оскільки вони ухвалені з порушенням норм процесуального права.

Відповідно до п. 2 ч. 1 ст. 12 ГПК справи про банкрутство підвідомчі господарським судам.

Питання організаційних і правових засад створення, діяльності, реорганізації та ліквідації банків регулюються Законом N 2121-III.

Згідно зі ст. 2 зазначеного Закону ліквідація банку - це процедура припинення функціонування банку як юридичної особи відповідно до положень цього Закону.

Ліквідатор - це юридична або фізична особа, яка здійснює функції щодо припинення діяльності банку та задоволення вимог кредиторів, а кредитор банку - юридична або фізична особа, яка має документально підтверджені вимоги до боржника щодо його майнових зобов'язань.

За змістом норм ст. 88 Закону N 2121-III процедура ліквідації банку у зв'язку з його неплатоспроможністю починається з дня відкликання Національним банком України ліцензії і повинна бути завершена не пізніше трьох років з цього дня.

Поняття банкрутства, порядок відновлення платоспроможності суб'єкта підприємницької діяльності - боржника або визнання його банкрутом, порядок та умови застосування ліквідаційної процедури, повного або часткового задоволення вимог кредитора визначається Законом N 2343-XII.

Банкрутство - визнана господарським судом неспроможність боржника відновити свою платоспроможність та задовольнити визнані судом вимоги кредиторів не інакше, як через застосування ліквідаційної процедури (ст. 1 цього Закону).

Відповідно до ч. 2 ст. 5 Закону N 2343-XII законодавство про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом при розгляді судом справи про визнання банку неплатоспроможним (банкрутом) застосовується в частині, що не суперечить нормам Закону N 2121-III.

У ч. 3 ст. 88 Закону N 2121-III зазначено, що законодавство України про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом при розгляді судом справи про визнання банку неплатоспроможним застосовується в частині, що не суперечить нормам цього Закону.

Згідно з абз. 1 ч. 1 ст. 14 Закону N 2343-XII конкурсні кредитори за вимогами, які виникли до дня порушення провадження у справі про банкрутство, протягом тридцяти днів від дня опублікування в офіційному друкованому органі оголошення про порушення провадження у справі про банкрутство зобов'язані подати до господарського суду письмові заяви з вимогами до боржника, а також документи, що їх підтверджують.

З дня прийняття рішення про відкликання ліцензії та призначення ліквідатора строк виконання всіх грошових зобов'язань банку та зобов'язання щодо сплати податків і зборів (обов'язкових платежів) вважається таким, що настав (п. 3 ч. 1 ст. 91 Закону N 2121-III).

Відповідно до ч. 2 ст. 14 Закону N 2343-XII вимоги конкурсних кредиторів, що заявлені після закінчення строку, встановленого для їх подання, або не заявлені взагалі, - не розглядаються і вважаються погашеними, про що господарський суд зазначає в ухвалі, якою затверджує реєстр вимог кредиторів. Зазначений строк є граничним і поновленню не підлягає.

Боржник разом із розпорядником майна за наслідками розгляду таких вимог повністю або частково визнає їх або відхиляє з обґрунтуванням підстав відхилення, про що розпорядник майна повідомляє письмово заявників і господарський суд.

Рішення боржника про невизнання вимог може бути оскаржене до господарського суду, що порушив провадження у справі про банкрутство.

За таких обставин висновок апеляційного суду про те, що вимоги про поновлення строку звернення до боржника та про зобов'язання Банку включити його до переліку кредиторів Банку підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства, не можна визнати обґрунтованим, як і судове рішення обох інстанцій щодо вирішення решти його вимог у такому ж процесуальному порядку.

Відповідно до п. 1 ч. 1 ст. 205 ЦПК суд своєю ухвалою закриває провадження у справі, якщо справа не підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства.

Отже, суди першої та апеляційної інстанцій ухвалили рішення по суті позовної заяви Г. безпідставно.

Керуючись статтями 205, 340 ЦПК, колегія суддів Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України касаційну скаргу ліквідатора Л. задовольнила: рішення Червонозаводського районного суду м. Харкова від 9 грудня 2009 р. та рішення Апеляційного суду Харківської області від 31 березня 2010 р. скасувала, провадження у цивільній справі закрила.

 




 
 
Copyright © 2003-2018 document.UA. All rights reserved. При використанні матеріалів сайту наявність активного посилання на document.UA обов'язково. Законодавство-mirror:epicentre.com.ua
RSS канали