ВИЩИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД УКРАЇНИ

ПОСТАНОВА

20.10.2010 р.

Справа N 16/196-09

Вищий господарський суд України в складі колегії суддів: Мирошниченка С. В. - головуючий, Барицької Т. Л., Жукової Л. В., розглянувши касаційну скаргу фізичної особи - підприємця ОСОБА_4 на рішення господарського суду Харківської області від 28.04.2010 р. та постанову Харківського апеляційного господарського суду від 13.07.2010 р. у справі N 16/196-09 за позовом фізичної особи - підприємця ОСОБА_4 до фізичної особи - підприємця ОСОБА_5, треті особи, які не заявляють самостійних вимог на предмет спору на стороні відповідача: 1. Приватний нотаріус Підлісна І. В.; 2. Товариство з обмеженою відповідальністю "Центр харчових технологій" про визнання недійсним договору (в судовому засіданні взяли участь представники: від позивача - не з'явилися; відповідача - не з'явилися; третіх осіб - 1. не з'явилися; 2. не з'явилися), встановив:

Рішенням господарського суду Харківської області від 28.04.2010 року (головуючий суддя Жельне С. Ч., судді: Тихий П. В., Лаврова Л. С.) в позові відмовлено, клопотання позивача про призначення почеркознавчої та комплексної почеркознавчо-психологічної експертиз, про забезпечення позову, про витребування у відповідача та третьої особи особистих письмових пояснень у справі та про залучення третьої особи відхилено. Рішення мотивовано відсутністю підстав для призначення експертизи, для залучення третьої особи, забезпечення позову та витребування у відповідача та 3-ої особи пояснень через необґрунтованість відповідних клопотань, а також ненаданням доказів вчинення правочину під впливом погроз.

Постановою Харківського апеляційного господарського суду від 13.07.2010 р. (судді: Фоміна В. О. - головуючий, Гончар Т. В., Кравець Т. В.), клопотання позивача про призначення судової комплексної почеркознавчо-психологічної експертизи, про залучення до участі у справі у якості третьої особи, що не заявляє самостійних вимог на предмет спору ОСОБА_9 та заяву про вжиття заходів забезпечення позову залишено без задоволення, апеляційну скаргу фізичної особи - підприємця ОСОБА_4 залишено без задоволення. Рішення господарського суду Харківської області від 28.04.2010 р. у справі N 16/196-09 залишено без змін.

Фізична особа - підприємець ОСОБА_4 звернулася до Вищого господарського суду України з касаційною скаргою на рішення господарського суду Харківської області від 28.04.2010 р. та постанову Харківського апеляційного господарського суду від 13.07.2010 р. у справі N 16/196-09 та просить їх скасувати, а справу передати на новий розгляд до господарського суду Харківської області.

В обґрунтування своїх вимог, скаржник посилається на те, що господарськими судами попередніх інстанцій належним чином не досліджені всі обставини справи, крім того порушено норми чинного законодавства, а саме ст. ст. 43, 38, 43 ГПК України, ст. 231 ЦК України.

Приватний нотаріус Підлісна І. В. надіслала до Вищого господарського суду України відзив, в якому заперечує проти викладених в касаційній скарзі вимог та просить залишити без змін прийняті судами рішення.

Сторони в судове засідання не з'явилися, про дату, час та місце судового засідання були повідомлені належним чином.

Обговоривши доводи касаційної скарги, перевіривши, згідно ч. 1 ст. 1117 Господарського процесуального кодексу України, наявні матеріали справи на предмет правильності юридичної оцінки обставин справи та повноти їх встановлення в судових рішеннях, колегія суддів дійшла висновку, що касаційна скарга не підлягає задоволенню, виходячи з наступного.

Відповідно до ч. 2 ст. 1117 ГПК України, касаційна інстанція не має права встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені у рішенні або постанові господарського суду чи відхилені ним, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, збирати нові докази або додатково перевіряти докази.

Як встановлено господарськими судами, які приймали рішення у даній справі та підтверджується матеріалами справи, 23.03.2007 р. сторонами було засновано ТОВ "Центр харчових технологій" з рівним розподілом часток у статутному капіталі товариства.

Сторонами було укладено та нотаріально посвідчено договір купівлі-продажу корпоративних прав від 10.04.2007 р., відповідно до якого позивач продав ОСОБА_5 свою частку в розмірі 50 % в статутному фонді ТОВ "Центр харчових технологій".

На підставі ст. 202 ЦК України правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків.

Перехід прав на частку у статутному капіталі товариств з обмеженою відповідальністю врегульовано ст. 147 ЦК України та ст. 53 Закону України "Про господарські товариства".

Згідно з ч. ч. 1, 2 ст. 147 ЦК України та ч. ч. 1, 2 ст. 53 Закону України "Про господарські товариства" учасник товариства з обмеженою відповідальністю має право продати чи іншим чином відступити свою частку (її частину) у статутному капіталі одному або кільком учасникам цього товариства. Відчуження учасником товариства з обмеженою відповідальністю своєї частки (її частини) третім особам допускається, якщо інше не встановлено статутом товариства.

Згідно з ст. 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п'ятою та шостою статті 203 цього Кодексу, а саме, зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також, моральним засадам суспільства; особа, яка вчиняє право чин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності; волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі; право чин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним; право чин, що вчиняється батьками (усиновлювачами), не може суперечити правам та інтересам їхніх малолітніх, неповнолітніх чи непрацездатних дітей.

Скаржник стверджує, що умови оспорюваного договору та сам факт передання його частки у статутному фонді ОСОБА_5 не відповідають його справжній волі, угоду було укладено внаслідок застосування до нього з боку ОСОБА_5 психічного тиску, вчиненого шляхом погроз застосування фізичного насильства. Крім того, заявник зазначає, що грошових коштів за продаж частки, не отримав.

Обґрунтовуючи свої вимоги, скаржник посилається на ч. 1 ст. 231 Цивільного кодексу України, згідно якої правочин, вчинений особою проти її справжньої волі внаслідок застосування до неї фізичного або психічного тиску з боку другої сторони або з боку іншої особи, визнається судом недійсним.

Однак, з оскаржуваного договору (п. 5.4) вбачається, що він був підписаний у присутності приватного нотаріуса Підлісної І. В., особу сторін встановлено, дієздатність їх перевірено, договір зареєстрований у реєстрі N 2867.

Крім того, сторонам було роз'яснено вимоги законодавства щодо змісту та правових наслідків правочину, що ними укладається. Сторони підтвердили, що вони мають повну цивільну дієздатність, їх волевиявлення вільне та відповідає їх внутрішній волі, цей договір не є фіктивним чи удаваним, що він спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним, що в момент укладання цього договору вони усвідомлюють значення своїх дій та можуть керувати ними, що цей договір не суперечить правам та інтересам малолітніх, неповнолітніх чи непрацездатних дітей сторін, при укладанні цього договору сторонами однаково витлумачено зміст цього договору, значення слів та понять, а також загально прийняте у відповідній сфері відносин значення термінів.

Слід зазначити, що у постанові Пленуму Верховного Суду України від 06.11.2009 р., N 9 "Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними" відзначено, що правочин може бути визнаний судом недійсним на підставі статті 233 ЦК, якщо його вчинено особою під впливом тяжкої для неї обставини і на вкрай невигідних умовах, чим друга сторона правочину скористалася. Тяжкими обставинами можуть бути тяжка хвороба особи, членів її сім'ї чи родичів, смерть годувальника, загроза втратити житло чи загроза банкрутства та інші обставини, для усунення або зменшення яких необхідно укласти такий правочин. Особа (фізична чи юридична) має вчиняти такий правочин добровільно, без наявності насильства, обману чи помилки. Особа, яка оскаржує правочин, має довести, що за відсутності тяжкої обставини правочин не було б вчинено взагалі або вчинено не на таких умовах.

Висновок судів щодо відсутності підстав для визнання недійсним договору відповідає вимогам закону, оскільки у вирішенні спорів про визнання угод недійсними на підставі ст. 231 ЦК господарські суди повинні мати на увазі, що відповідні вимоги можуть бути задоволені за умови доведеності позивачем фактів застосування до нього фізичного чи психологічного тиску з боку іншої сторони чи з боку третьої особи, вчинення правочину проти справжньої волі та наявність причинного зв'язку між фізичним або психічним тиском і вчиненням правочину, який оспорюється.

Обов'язок подання доказів відповідно до ст. 33 ГПК України покладено на сторони та інших учасників судового процесу.

Причинами неможливості самостійного отримання доказу особою, яка бере участь у справі, може бути відмова особи, в якої знаходиться доказ, законодавчо встановлена заборона передання певної інформації тощо. Особа, яка звертається з клопотанням про витребування доказу, повинна надати підтвердження того, що їй відмовлено в отриманні доказу, або відсутності відповіді на запит про отримання доказу.

Судами встановлено, що позивач не надав суду належних доказів на підтвердження своїх доводів та тверджень про застосування відповідачем психічного тиску до позивача при укладанні договору, а тому доводи про наявність підстав вважати даний договір укладеними проти справжньої волі позивача, слід вважати безпідставними.

Оскільки згідно ст. 1117 ГПК України касаційна інстанція не має права збирати нові докази, суд під час перегляду справи в касаційному порядку не має права витребувати докази у сторін, інших учасників судового процесу, а також підприємств та організацій, які беруть участь у справі.

Відповідно до ст. 32 ГПК України доказами у справі є будь-які фактичні дані, на підставі яких господарський суд у визначеному законом порядку встановлює наявність чи відсутність обставин, на яких ґрунтуються вимоги і заперечення сторін, а також інші обставини, які мають значення для правильного вирішення господарського спору.

Доказування полягає не лише в поданні особами доказів, а й у доведенні їх переконливості, що скаржником зроблено не було.

За змістом статей 33 і 34 Господарського процесуального кодексу України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається, як на підставу своїх вимог.

Інші твердження скаржника досліджувались господарськими судами і їм дана належна юридична оцінка.

З урахуванням меж перегляду справи в касаційній інстанції, колегія суддів вважає, що під час розгляду справи фактичні її обставини були встановлені господарськими судами на підставі всебічного, повного і об'єктивного дослідження поданих доказів, висновки судів відповідають цим обставинам і їм дана належна юридична оцінка з правильним застосуванням норм матеріального і процесуального права, у зв'язку з чим підстав для скасування оскаржуваних судових актів не вбачається.

Керуючись ст. ст. 1115, 1117, 1119, 11111 Господарського процесуального кодексу України, Вищий господарський суд України постановив:

Касаційну скаргу фізичної особи - підприємця ОСОБА_4 залишити без задоволення.

Рішення господарського суду Харківської області від 28.04.2010 р. та постанову Харківського апеляційного господарського суду від 13.07.2010 р. у справі N 16/196-09 залишити без змін.

 

Головуючий:

С. В. Мирошниченко

Судді:

Т. Л. Барицька

 

Л. В. Жукова

 




 
 
Copyright © 2003-2018 document.UA. All rights reserved. При використанні матеріалів сайту наявність активного посилання на document.UA обов'язково. Законодавство-mirror:epicentre.com.ua
RSS канали