ВИЩИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД УКРАЇНИ

УХВАЛА

13.04.2011 р.

N К-39975/10

Колегія суддів Вищого адміністративного суду України в складі: головуючої - Гончар Л. Я., суддів: Конюшка К. В., Бим М. Є., Сіроша М. В., Чалого С. Я., при секретарі: Домбровському І. В. ( з участю представника ТОВ "Геміні" - Апалькова Є. Ю. та представника Київської регіональної митниці - Маньковської К. Е.), розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі суду адміністративну справу за касаційною скаргою Київської регіональної митниці на постанову Окружного адміністративного суду міста Києва від 27 липня 2010 року та ухвалу Київського апеляційного адміністративного суду від 23 листопада 2010 року у справі за позовом ТОВ "Геміні" до Київської регіональної митниці про визнання недійсним податкового повідомлення форми "Р" від 07.06.2010 р., встановила:

ТОВ "Геміні" звернулося до суду з позовом до Київської регіональної митниці про визнання недійсним податкового повідомлення форми "Р" від 07.06.2010 р.

Позивач в обґрунтування своїх вимог зазначав, що з 28 вересня 2009 року по 6 листопада 2009 року відповідачем проведено планову виїзну перевірку дотримання законодавства України з питань митної справи при здійсненні зовнішньоекономічної діяльності за період з 01.01.2007 року по 31.06.2009 року. За результатами перевірки Відповідачем складено акт N 16/9/100000000/318623025. На підставі акта перевірки Відповідачем видано та надіслано Позивачу податкове повідомлення форми "Р" від 23.02.2010 року N 33, яким визначено податкове зобов'язання з податку на додану вартість у сумі 2921349,08 грн. та штрафних санкцій у сумі 1460674,54 грн. За результатами процедури апеляційного оскарження вказаного податкового повідомлення митний орган виніс податкове повідомлення від 07.06.2010 року N 108, яким визначив податкове зобов'язання (з урахуванням штрафних санкцій) в розмірі 4083454,68 грн. (2722303,12 грн. - основного платежу та 1361151,56 грн. - штрафних санкцій). Позивач зазначав, що податкове зобов'язання з податку на додану вартість та штрафні санкції, визначені відповідачем безпідставно, оскільки під час та по завершенню митного оформлення кіноплівки експонованої, позитивної, завширшки 35 мм, із звуковою доріжкою (надалі - "фільмокопія" або "фільмокопії") він правомірно не включав до митної вартості роялті. Позивач також зазначав, що роялті сплачувалося за набуття майнових прав на об'єкт інтелектуальної власності - кінофільм і його сплата не змінювала митну вартість фільмокопій. Позивач просив суд визнати недійсним податкове повідомлення форми "Р" від 07.06.2010 р. N 108.

Постановою Окружного адміністративного суду міста Києва від 27 липня 2010 року позов задоволено.

Ухвалою Київського апеляційного адміністративного суду від 23 листопада 2010 року апеляційна скарга Київської регіональної митниці залишена без задоволення, а постанова Окружного адміністративного суду міста Києва від 27 липня 2010 року залишена без змін.

У поданій касаційній скарзі Київська регіональна митниця, з посиланням на порушення судами норм матеріального і процесуального права, просила скасувати оскаржувані судові рішення та постановити нове, про відмову у задоволенні позову.

Заслухавши доповідь судді Вищого адміністративного суду України стосовно обставин, необхідних для прийняття рішення судом касаційної інстанції, перевіривши і обговоривши доводи касаційної скарги, правильність правової оцінки обставин справи та застосування судами першої та апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права, колегія суддів вважає, що скарга задоволенню не підлягає.

Задовольняючи позовні вимоги суди попередніх інстанцій мотивували рішення тим, що позивач правомірно сплатив податок на додану вартість виходячи з митної вартості фільмокопій, визначеної в вантажних митних деклараціях і оскільки за надання тимчасового виключного права користування авторським правом позивач сплачував саме роялті, яке не є об'єктом оподаткування податком на додану вартість відповідно до вимог пп. 3.2.7 пункту 3.2 статті 3 Закону України "Про податок на додану вартість", позивач правомірно не включав роялті до митної вартості фільмокопій по завершенню їх митного контролю. Суди попередніх інстанцій, встановивши факт того, що сплата позивачем роялті не стосувалася оцінюваних фільмокопій та не була умовою їх продажу, вказали на порушення відповідачем вимог ч. 3 ст. 267 Митного кодексу України, якою встановлено, що при визначенні митної вартості до ціни, що була фактично сплачена або підлягає сплаті, не допускається включення ніяких інших витрат, крім тих, що передбачені у цій статті.

Відповідно до п. 39 ст. 1 Митного кодексу України товаром є будь-яке рухоме майно (у тому числі валютні цінності, культурні цінності), електрична, теплова та інші види енергії, а також транспортні засоби, за винятком транспортних засобів, що використовуються виключно для перевезення пасажирів і товарів через митний кордон України.

Статтею 267 Митного кодексу України визначено, що митною вартістю за ціною договору щодо товарів, які імпортуються, є вартість операції, тобто ціна, що була фактично сплачена або підлягає сплаті за товари, якщо вони продаються на експорт в Україну, скоригована в разі потреби відповідно до частини другої цієї статті.

Пункт 3 частини 2 статті 267 Митного кодексу України передбачає, що при визначенні митної вартості до ціни, що була фактично сплачена або підлягає сплаті за оцінювані товари, додаються подальші витрати, якщо вони не включалися до ціни, що була фактично сплачена або підлягає сплаті, зокрема, роялті та ліцензійні платежі, які стосуються оцінюваних товарів та які покупець повинен сплачувати прямо чи опосередковано як умову продажу оцінюваних товарів, якщо такі платежі не включаються до ціни, що була фактично сплачена або підлягає сплаті.

З матеріалів справи вбачається, що позивачем укладені ліцензійні договори та договори про дистрибуцію з резидентами Російської Федерації (наприклад ТОВ "Двадцяте століття Фокс СНГ", ТОВ "Кіносфера", ТОВ "Монументал Пікчерз", НП "Генеральна дирекція міжнародних кінофестивалів "Інтерфест") та Сполучених Штатів Америки (Twentieth Century Fox International Corporation). За тимчасове користування виключним правом на використання кінофільмів позивач сплачував роялті, суми яких визначалися після ввезення на територію України фільмокопій, по закінченню користування наданими правами, виходячи з розміру касових зборів, отриманих за показ кінофільму. Сплачені суми роялті не впливали на вартість фільмокопій та не стосувалися їх оцінювання. Зазначеними договорами не передбачалась сплата роялті, як умова передачі позивачу фільмокопій та їх ввезення на митну територію України. Також в силу існування договірних обмежень щодо користування та розпорядження фільмокопіями право власності на цей товар до позивача не переходило.

Суди попередніх інстанцій дійшли вірного висновку, що, оскільки товарами, які імпортуються та митне оформлення яких здійснюється при перетині митного кордону України, є виключно фільмокопії, до митної вартості такого товару повинні включатися виключно ті платежі, які стосуються оцінюваного товару та є умовою його продажу. Висновок суду першої та апеляційної інстанції відповідає змісту ч. 2 статті 267 Митного кодексу України.

Згідно пункту 1.30 ст. 1 Закону України "Про оподаткування прибутку підприємств" роялті - платежі будь-якого виду, одержані як винагорода за користування або за надання права на користування будь-яким авторським правом на літературні твори, твори мистецтва або науки, включаючи комп'ютерні програми, інші записи на носіях інформації, відео- або аудіокасети, кінематографічні фільми, тощо. Стаття 419 Цивільного кодексу України вказує, що право інтелектуальної власності та право власності на річ не залежать одне від одного, а перехід права на об'єкт права інтелектуальної власності не означає переходу права власності на річ. Отже, якщо ліцензіат (в даному випадку позивач) придбає право на використання об'єкта інтелектуальної власності без одержання права власності на нього, то відповідно до пп. 3.2.7 п. 3.2 ст. 3 Закону України "Про податок на додану вартість" винагорода (платежі) за таке використання (роялті) не є об'єктом оподаткування ПДВ. Пунктом 4.3 ст. 4 Закону України "Про податок на додану вартість" визначено, що для товарів, які імпортуються на митну територію України платниками податку, базою оподаткування є договірна (контрактна) вартість таких товарів, але не менша митної вартості, зазначеної у ввізній митній декларації з урахуванням витрат на транспортування, навантаження, розвантаження, перевантаження та страхування до пункту перетину митного кордону України, сплати брокерських, агентських, комісійних та інших видів винагород, пов'язаних з імпортом таких товарів, плати за використання об'єктів інтелектуальної власності, що належать до таких товарів, акцизних зборів, ввізного мита, а також інших податків, зборів (обов'язкових платежів), за винятком податку на додану вартість, що включаються у ціну товарів (робіт, послуг) згідно з законами України з питань оподаткування. Визначена вартість перераховується в українські гривні за валютним (обмінним) курсом Національного банку України, що діяв на кінець операційного дня, що передує дню, в якому товар (товарна партія) вперше підпадає під режим митного контролю відповідно до митного законодавства.

Судами попередніх інстанцій встановлено, що позивач набував майнові права на кінофільми на підставі окремих договорів, без набуття права власності на фільмокопії. За умовами ліцензійних договорів та договорів про дистрибуцію позивач мав право самостійно або за замовленням виготовляти фільмокопії кінофільмів.

Судова колегія погоджується з тим, що оскільки роялті, що сплачувалось позивачем на підставі ліцензійних договорів та договорів про дистрибуцію не було умовою продажу фільмокопій, не впливало на оцінювання цього товару, роялті не повинно включатися до митної вартості фільмокопій, як імпортованого позивачем товару. Суди попередніх інстанцій не допустили порушень норм матеріального права коли дійшли висновку, що Київська регіональна митниця неправомірно винесла позивачу податкове повідомлення, зобов'язавши його сплатити податок на додану вартість з операцій, що не є об'єктом оподаткування цим податком.

Відповідачем також не доведено правомірності нарахування податкового зобов'язання по завершенню митного оформлення фільмокопій, без прийняття рішень про визначення митної вартості, як це визначено пунктом 7 Порядку здійснення контролю за правильністю визначення митної вартості товарів, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 9 квітня 2008 року N 339.

За таких обставин судова колегія вважає вірним висновок попередніх судів про те, що відповідно до ч. 3 ст. 267 Митного кодексу України, при визначенні митної вартості до ціни, що була фактично сплачена або підлягає сплаті, не допускається включення ніяких інших витрат, крім тих, що передбачені у цій статті.

Відповідно до Порядку заповнення та подання податкової декларації з податку на додану вартість, затвердженого наказом Державної податкової адміністрації України від 30 травня 1997 р. N 166, податкова декларація (Наказ N 1492) подається до податкового органу, то саме він наділений повноваженнями на проведення камеральної перевірки на підставі підпункту "в" підпункту 4.2.2 п. 4.2 ст. 4 Закону N 2181-III.

Згідно із ст. 220 КАС України суд касаційної інстанції перевіряє правильність застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального та процесуального права, правової оцінки обставин у справі і не може досліджувати докази, встановлювати та визнавати доведеними обставини, що не були встановлені в судовому рішенні, та вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу.

Таким чином, колегія суддів вважає, що судом першої та апеляційної інстанцій повно та всебічно досліджені матеріали справи, вірно встановлений характер спірних правовідносин і до їх вирішення вірно застосовані норми матеріального права. Порушень норм процесуального закону при цьому колегія суддів не вбачає.

Доводи касаційної скарги не спростовують висновків судів.

Керуючись ст. ст. 220, 221, 223, 224, 230, 231 Кодексу адміністративного судочинства України, колегія суддів ухвалила:

Касаційну скаргу Київської регіональної митниці залишити без задоволення.

Постанову Окружного адміністративного суду міста Києва від 27 липня 2010 року та ухвалу Київського апеляційного адміністративного суду від 23 листопада 2010 року залишити без змін.

Ухвала набирає законної сили з моменту її проголошення та може бути переглянута Верховним Судом України з підстав, у строки та порядку встановлені ст. ст. 237, 238, 2391 Кодексу адміністративного судочинства України.

 

Судді:

 

 




 
 
Copyright © 2003-2018 document.UA. All rights reserved. При використанні матеріалів сайту наявність активного посилання на document.UA обов'язково. Законодавство-mirror:epicentre.com.ua
RSS канали