ВЕРХОВНИЙ СУД УКРАЇНИ

УХВАЛА

від 13 липня 2011 року

Колегія суддів Верховного Суду України в складі: головуючого - Патрюка М. В., суддів - Балюка М. І., Жайворонок Т. Є., Лященко Н. П., Романюка Я. М., розглянувши в судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_6 до ОСОБА_7, ОСОБА_8, ОСОБА_9, ОСОБА_10 про визнання недійсними договорів дарування, рішень третейського суду та договорів купівлі-продажу за касаційною скаргою ОСОБА_6 на рішення Староміського районного суду м. Вінниці від 22 жовтня 2008 року та ухвалу апеляційного суду Вінницької області від 3 липня 2009 року, встановила:

У січні 2008 року ОСОБА_6, яка є опікуном ОСОБА_11, пред'явила у суді позов до ОСОБА_7, ОСОБА_8, ОСОБА_12, ОСОБА_10 про визнання недійсним договору дарування будинку АДРЕСА_1, укладеного між ОСОБА_11 та ОСОБА_7 25 травня 2006 року; визнання недійсним договору дарування цього ж будинку, укладеного між ОСОБА_7 та ОСОБА_8 28 листопада 2006 року; визнання недійсним рішення третейського суду від 11 травня 2007 року про визнання дійсним договору купівлі-продажу зазначеного будинку, укладеного між ОСОБА_8 та ОСОБА_9, визнання недійсним договору купівлі-продажу спірного будинку, укладеного між ОСОБА_9 та ОСОБА_10 9 жовтня 2007 року; зобов'язання ОСОБА_9 повернути ОСОБА_10 кошти, отримані за цим договором.

Зазначала, що в момент укладання договору дарування спірного будинку 25 травня 2006 року з ОСОБА_13 ОСОБА_11 не розуміла значення своїх дій та не могла керувати ними. У подальшому рішенням Староміського районного суду м. Вінниці від 30 листопада 2007 року ОСОБА_11 визнано недієздатною.

З підстав ст. 225 ЦК України просила визнати цей правочин недійсним, а також визнати недійсними всі укладені в подальшому правочини, оскільки вони суперечать моральним засадам суспільства.

Рішенням Староміського районного суду м. Вінниці від 22 жовтня 2008 року, залишеним без змін ухвалою апеляційного суду Вінницької області від 3 липня 2009 року, у задоволенні позову ОСОБА_6 відмовлено.

У касаційній скарзі ОСОБА_6 просить скасувати ухвалені судові рішення, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права й порушення норм процесуального права, та передати справу на новий розгляд до суду першої інстанції.

Відповідно до п. 2 розд. XIII "Перехідні положення" Закону України від 7 липня 2010 року N 2453-VI "Про судоустрій і статус суддів" касаційні скарги (подання) на рішення загальних судів у кримінальних і цивільних справах, подані до Верховного Суду України до 15 жовтня 2010 року і призначені (прийняті) ним до касаційного розгляду, розглядаються Верховним Судом України в порядку, який діяв до набрання чинності цим Законом.

У зв'язку із цим справа підлягає розгляду за правилами ЦПК України від 18 березня 2004 року в редакції, яка була чинною до змін, внесених згідно із Законом України від 7 липня 2010 року N 2453-VI "Про судоустрій і статус суддів".

Касаційна скарга підлягає задоволенню з таких підстав.

Ухвалюючи рішення про відмову у задоволенні позову ОСОБА_6, суд першої інстанції, з висновками якого погодився й апеляційний суд, виходив із того, що позовні вимоги про визнання недійсними оспорюваних правочинів не підтверджені належними доказами; судово-психіатрічна експертиза, висновок по якій позивачкою вказано як доказ недійсності правочинів, була проведена з порушенням встановленого законодавством та нормативними актами порядку.

Проте з такими висновками судів погодитися не можна.

Відповідно до вимог ч. 1 ст. 225 ЦК України правочин, який дієздатна фізична особа вчинила у момент, коли вона не усвідомлювала значення своїх дій та (або) не могла керувати ними, може бути визнаний судом недійсним за позовом цієї особи, а в разі її смерті - за позовом інших осіб, чиї цивільні права або інтереси порушені.

У п. 10 постанови Пленуму Верховного Суду України від 28 квітня 1978 року N 3 "Про судову практику в справах про визнання угод недійсними" роз'яснено, що для визначення наявності у особи стану, коли вона не могла розуміти значення своїх дій або керувати ними (тимчасовий психічний розлад, нервове потрясіння та ін.), на момент укладення спірної угоди суд призначає судово-психіатричну експертизу. Вимоги про визнання угоди недійсною з цих підстав вирішуються з урахуванням як висновку судово-психіатричної експертизи, так і інших доказів, що підтверджують чи спростовують доводи позивача про те, що в момент її укладення він не розумів значення своїх дій і не міг керувати ними (аналогічне роз'яснення міститься в п. 16 постанови Пленуму Верховного Суду України від 6 листопада 2009 року N 9).

Висновок експерта не має переваг перед іншими засобами доказування, він також підлягає дослідженню й перевірці, а фактичні дані, що містяться в ньому, оцінюються судом за загальними правилами.

Обґрунтовуючи своє рішення про відмову у задоволенні позову ОСОБА_6, суд виходив з того, що судово-психіатрична експертиза, призначена ухвалою Староміського районного суду м. Вінниці від 29 серпня 2007 року під час розгляду справи про визнання ОСОБА_11 недієздатною, була проведена Вінницькою обласною ПНЛ ім. Ак. О. І. Ющенка з порушенням Інструкції про призначення та проведення судових експертиз та експертних досліджень (далі - Інструкція), а саме: експерт самостійно збирав матеріали, які підлягали дослідженню, що не дозволяється.

При цьому суд в порушення вимог ст. ст. 60, 212 - 215 ЦПК України узагалі не перевірив доводів позивачки щодо неусвідомлення ОСОБА_11 значення своїх дій під час укладення оскаржуваного договору; не дослідив та не оцінив наданих сторонами доказів; не зазначив будь-яких обставин, які б їх спростовували; не навів ніяких мотивів незгоди із висновком експерта; узагалі не вмотивував і не обґрунтував свого висновку про відсутність підстав для задоволення позовних вимог.

Відповідно до висновку експерта N 282 від 25 жовтня 2007 року ОСОБА_11 страждає на хронічне психічне захворювання у вигляді судинної деменції з маренням, внаслідок чого вона не може усвідомлювати значення своїх дій та керувати ними. Унаслідок свого захворювання вона не могла усвідомлювати значення своїх дій та керувати ними під час укладення договору дарування від 25 травня 2006 року (а. с. 7 - 10).

Проте суд на порушення вимог ст. 212 ЦПК України належної правової оцінки зазначеному висновку не дав, та, зазначаючи про невідповідність такого висновку вимогам Інструкції, не обговорив питання про призначення повторної експертизи на підставі положень ч. 2 ст. 150 ЦПК України.

Крім того, суд взагалі не визначився, чи порушувалося експертом клопотання про надання додаткових матеріалів, перед ким і яким чином; не з'ясувавши, яким чином експерти отримали матеріали кримінальної справи, порушеної за ознаками злочину, передбаченого ч. 4 ст. 190 КК України, щодо обману та зловживання довірою з метою позбавлення ОСОБА_11 права користування будинком і спричинення збитків на суму 134077 грн., суд дійшов передчасного висновку про незаконність проведеної експертизи.

Суд не врахував вимог ст. 150 ЦПК України та роз'яснень, що містяться в п. 10 постанови Пленуму Верховного Суду України від 30 травня 1997 року N 8 "Про судову експертизу в кримінальних та цивільних справах", відповідно до яких лише після розгляду судом висновку первинної експертизи, коли з'ясується, що усунути неповноту або неясність висновку шляхом допиту експерта неможливо, судом призначається додаткова експертиза.

Повторна експертиза призначається, коли є сумніви у правильності висновку експерта, пов'язані з його недостатньою обґрунтованістю чи з тим, що він суперечить іншим матеріалам справи, а також за наявності істотного порушення процесуальних норм, які регламентують порядок призначення і проведення експертизи. Істотними можуть визнаватися, зокрема, порушення, які призвели до обмеження прав обвинуваченого чи інших осіб. В ухвалі (постанові) про призначення повторної експертизи зазначаються обставини, які викликають сумніви у правильності попереднього висновку експерта. Суд з метою усунення неясності експертного висновку експерта в судове засідання не викликав та не допитав.

Не ґрунтуються на вимогах закону й висновки суду щодо решти позовних вимог.

У п. 1 постанови Пленуму Верховного Суду України від 6 листопада 2009 року N 9 "Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними" судам роз'яснено, що при розгляді справ про визнання правочинів недійсними, суди, залежно від предмета і підстав позову, повинні застосовувати норми матеріального права, якими регулюються відповідні відносини, та на підставі цих норм вирішувати справи.

Згідно з роз'ясненнями, що містяться в п. 10 наведеної вище зазначеної постанови, не підлягають задоволенню позови власників майна про визнання недійсними наступних правочинів щодо відчуження цього майна, які були вчинені після недійсного правочину. У цьому разі майно може бути витребувано від особи, яка не є стороною недійсного правочину, шляхом подання віндикаційного позову, зокрема від добросовісного набувача, з підстав, передбачених ч. 1 ст. 388 ЦК України. Відповідно до ч. 5 ст. 12 ЦК України добросовісність набувача презюмується.

У такому разі це майно не може бути передане позивачу в порядку застосування загальних наслідків, передбачених ст. 216 ЦК України, оскільки ОСОБА_11 не була стороною оспорюваних нею договорів.

Майно може бути повернуте за позовом власника про витребування майна на підставі ст. ст. 387, 388 ЦК України, якщо позивач надасть докази, що підтверджують наявність обставин, зазначених цими статтями, тому що вони встановлюють спеціальні правила для захисту такого права. Це випливає з того, що оскільки добросовісне набуття відповідно до ст. 388 ЦК України можливе лише тоді, коли майно набувається не безпосередньо у власника, а в особи, яка не мала права його відчужувати, то наслідком угоди, вчиненої з таким порушенням, є не двостороння реституція, а повернення майна з незаконного володіння, якщо для цього є передбачені законом підстави.

Апеляційний суд у порушення вимог ст. ст. 303, 315 ЦПК України належним чином не перевірив доводів апеляційної скарги, в ухвалі не зазначив конкретних обставин і фактів, що спростовують такі доводи.

З огляду на викладене постановлені судами рішення не можна визнати законними та обґрунтованими й вони підлягають скасуванню, а справа - передачі на новий розгляд до суду першої інстанції.

Керуючись ст. ст. 336, 338 ЦПК України, колегія суддів Верховного Суду України ухвалила:

Касаційну скаргу ОСОБА_6 задовольнити.

Рішення Староміського районного суду м. Вінниці від 22 жовтня 2008 року та ухвалу апеляційного суду Вінницької області від 3 липня 2009 року скасувати.

Справу передати на новий розгляд до суду першої інстанції.

Ухвала оскарженню не підлягає.

 

Головуючий

М. В. Патрюк

Судді:

М. І. Балюк

 

Т. Є. Жайворонок

 

Н. П. Лященко

 

Я. М. Романюк

 




 
 
Copyright © 2003-2018 document.UA. All rights reserved. При використанні матеріалів сайту наявність активного посилання на document.UA обов'язково. Законодавство-mirror:epicentre.com.ua
RSS канали