ВЕРХОВНИЙ СУД УКРАЇНИ

УХВАЛА

від 5 жовтня 2011 року

Колегія суддів Верховного Суду України в складі: головуючого - Патрюка М. В., суддів - Балюка М. І., Гуменюка В. І., Жайворонок Т. Є., Лященко Н. П., розглянувши в судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_6 до ОСОБА_7, ОСОБА_8, Тячівської міської ради Закарпатської області про визнання осіб такими, що втратили право користування жилим приміщенням, та скасування свідоцтва про право власності на квартиру за касаційною скаргою ОСОБА_7, ОСОБА_8 на рішення Тячівського районного суду Закарпатської області від 28 квітня 2010 року та ухвалу апеляційного суду Закарпатської області від 15 липня 2010 року, встановила:

У листопаді 2008 року ОСОБА_6 звернулася до суду з позовом до ОСОБА_7, ОСОБА_8, Тячівської міської ради Закарпатської області про визнання осіб такими, що втратили право користування жилим приміщенням, та скасування свідоцтва про право власності на квартиру.

Зазначала, що квартира АДРЕСА_1 отримана на підставі ордера N 52 від 27 лютого 1986 року її бабою - ОСОБА_9. У серпні 1986 року в спірній квартирі був зареєстрований відповідач ОСОБА_7 Проте жодного дня він у квартирі не мешкав, оскільки ще в 1974 році створив сім'ю та переїхав на постійне місце проживання до АДРЕСА_2 Тячівського району, Закарпатської області, з того часу там і проживає.

Відповідачка ОСОБА_8, його дочка, у спірній квартирі також ніколи не проживала, лише формально зареєстрована в ній. Відповідачі ніколи не несли витрат на оплату квартирної плати та комунальних послуг.

Позивачка з 2005 року проживала з бабою, доглядала її до дня її смерті 14 листопада 2007 року, а в 2006 році була зареєстрована у спірній квартирі. ОСОБА_9 склала заповіт на її ім'я, яким усе належне їй майно заповідала їй.

Посилаючись на зазначене, позивачка просила з підстав ст. ст. 71, 107 ЖК України визнати відповідачів такими, що втратили право користування спірною квартирою.

Крім того, зазначала, що відповідачі незаконно отримали свідоцтво про право власності на квартиру. Посилаючись на те, що розпорядженням Тячівського міського голови від 10 листопада 2008 року N 153 було скасовано попереднє розпорядження від 6 листопада 2008 року N 11 про передачу відповідачам у власність спірної квартири, ОСОБА_6 просила також скасувати отримане відповідачами на його підставі свідоцтво про право власності на квартиру.

Рішенням Тячівського районного суду Закарпатської області від 28 квітня 2010 року, залишеним без змін ухвалою апеляційного суду Закарпатської області від 15 липня 2010 року, позов задоволено: визнано ОСОБА_7, ОСОБА_8 такими, що втратили право користування АДРЕСА_1; свідоцтво від 7 листопада 2008 року N 1035 про право власності на житло, видане Тячівської міською радою ОСОБА_7, ОСОБА_8, скасовано.

У касаційній скарзі ОСОБА_7, ОСОБА_8 просять ухвалені у справі судові рішення скасувати, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, і ухвалити нове рішення про відмову в задоволенні позовних вимог ОСОБА_6.

Відповідно до п. 2 розд. XIII "Перехідні положення" Закону України від 7 липня 2010 року N 2453-VI "Про судоустрій і статус суддів" касаційні скарги (подання) на рішення загальних судів у кримінальних і цивільних справах, подані до Верховного Суду України до 15 жовтня 2010 року і призначені (прийняті) ним до касаційного розгляду, розглядаються Верховним Судом України в порядку, який діяв до набрання чинності цим Законом.

У зв'язку із цим справа підлягає розгляду в порядку ЦПК України від 18 березня 2004 року, в редакції, яка була чинною до змін, внесених згідно із Законом України від 7 липня 2010 року N 2453-VI "Про судоустрій і статус суддів".

Касаційна скарга підлягає частковому задоволенню з таких підстав.

Відповідно до вимог ст. ст. 212 - 214 ЦПК України рішення суду повинно бути законним і обґрунтованим.

Законним рішення є тоді, коли суд, виконавши всі вимоги цивільного процесуального законодавства і всебічно перевіривши обставини, вирішив справу у відповідності з нормами матеріального права, що підлягають застосуванню до даних правовідносин, а за їх відсутності - на підставі закону, що регулює подібні відносини, або виходячи із загальних засад і змісту законодавства України.

Обґрунтованим визнається рішення, в якому повно відображені обставини, що мають значення для даної справи, висновки суду про встановлені обставини і правові наслідки є вичерпними, відповідають дійсності і підтверджуються достовірними доказами, дослідженими в судовому засіданні.

Проте зазначеним вимогам рішення суду не відповідає, його ухвалено з порушенням вимог матеріального і процесуального закону.

Відповідно до вимог ст. 71 ЖК України при тимчасовій відсутності наймача або членів його сім'ї за ними зберігається жиле приміщення протягом шести місяців.

За правилами ст. 72 ЖК України визнання особи такою, що втратила право користування жилим приміщенням внаслідок відсутності цієї особи понад встановлені строки, провадиться в судовому порядку.

Частиною 2 ст. 107 ЖК України передбачено, що в разі вибуття наймача та членів його сім'ї на постійне проживання до іншого населеного пункту або в інше жиле приміщення в тому ж населеному пункті договір найму жилого приміщення вважається розірваним з дня вибуття. Якщо з жилого приміщення вибуває не вся сім'я, то договір найму жилого приміщення не розривається, а член сім'ї, який вибув, втрачає право користування цим жилим приміщенням з дня вибуття.

З урахуванням зазначеної норми член сім'ї, який вибув на інше постійне місце проживання, втрачає право користування жилим приміщенням з дня вибуття, незалежно від пред'явлення позову про це, і встановленню в такому випадку підлягають лише обставини й факти, що свідчать про обрання такою особою іншого постійного місця проживання.

Як роз'яснив Пленум Верховного Суду України уп. 11 постанови від 12 квітня 1985 року N 2 "Про деякі питання, що виникли в практиці застосування судами Житлового кодексу України", у справах про визнання наймача або членів його сім'ї такими, що втратили право користування жилим приміщенням (ст. 71 ЖК України), необхідно з'ясовувати причини відсутності відповідача понад встановлені строки. В разі їх поважності суд може продовжити пропущений строк. Відповідно до ст. 107 ЖК України наймач або член його сім'ї, який вибув на інше постійне місце проживання, втрачає право користування жилим приміщенням з дня вибуття, незалежно від пред'явлення позову про це.

Суд може визнати особу такою, що втратила право користування жилим приміщенням, лише з однієї вказаної позивачем підстави, передбаченої ст. 71 або ст. 107 ЖК України.

Проте, вирішуючи спір, суд першої інстанції в порушення вимог ст. ст. 212 - 215 ЦПК України на зазначені положення закону та відповідні роз'яснення уваги не звернув; належним чином не з'ясував підстави заявленого позивачкою позову; помилково керувався як ст. 71, так і ст. 107 ЖК України. При цьому не встановив, чи мали місце обставини, якими ОСОБА_6 обґрунтовувала свої вимоги, чи підтверджуються вони належними доказами; не дав правової оцінки зібраним у справі доказам, всупереч вимогам ст. 212 ЦПК України обмежився лише їх наведенням. Узагалі належним чином не з'ясував, хто зі сторін коли та з яких підстав набув право користування спірною квартирою, з якого часу зареєстрований в ній. Довідка за формою N 3 в матеріалах справи відсутня, хоча це має суттєве значення для правильного вирішення спору.

Висновки апеляційного суду про те, що позивачка успадкувала після смерті ОСОБА_5 право звернення до суду з цим позовом зроблені всупереч вимогам закону.

Відповідно до ст. 3 ЦПК України кожна особа має право звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів.

На порушення вимог ст. ст. 212 - 215 ЦПК України суд взагалі не вмотивував та не обґрунтував свого висновку щодо наявності підстав для задоволення позовних вимог в частині скасування свідоцтва про право власності на спірну квартиру.

Апеляційний суд у порушення вимог ст. ст. 303, 315 ЦПК України належним чином не перевірив доводів апеляційної скарги, в ухвалі не зазначив конкретних обставин і фактів, що спростовують такі доводи, і залишив рішення суду першої інстанції без змін.

За таких обставин ухвалені у справі судові рішення підлягають скасуванню як такі, що постановлені з порушенням норм матеріального та процесуального права, з передачею справи на новий розгляд до суду першої інстанції.

Керуючись ст. ст. 336, 338 ЦПК України, колегія суддів Верховного Суду України ухвалила:

Касаційну скаргу ОСОБА_7, ОСОБА_8 задовольнити частково.

Рішення Тячівського районного суду Закарпатської області від 28 квітня 2010 року та ухвалу апеляційного суду Закарпатської області від 15 липня 2010 року скасувати.

Справу передати на новий розгляд до суду першої інстанції.

Ухвала оскарженню не підлягає.

 

Головуючий

М. В. Патрюк

Судді:

М. І. Балюк

 

В. І. Гуменюк

 

Т. Є. Жайворонок

 

Н. П. Лященко

 




 
 
Copyright © 2003-2018 document.UA. All rights reserved. При використанні матеріалів сайту наявність активного посилання на document.UA обов'язково. Законодавство-mirror:epicentre.com.ua
RSS канали