КИЇВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

УХВАЛА

31.08.2011 р.

Справа N 2а-421/11/2670

Київський апеляційний адміністративний суд у складі колегії суддів: головуючого судді - Вівдиченко Т. Р., суддів: Грибан І. О., Губської О. А., при секретарі - Корженковій І. О., розглянувши у відкритому судовому засіданні адміністративну справу за апеляційною скаргою Міністерства транспорту та зв'язку України на постанову Окружного адміністративного суду міста Києва від 14 березня 2011 року (Постанова N 2а-421/11/2670) по справі за адміністративним позовом Закритого акціонерного товариства "Авіакомпанія "Аеросвіт" до Міністерства інфраструктури України, Державної авіаційної служби України, Міністерства транспорту та зв'язку України, третя особа: Державне підприємство обслуговування повітряного руху України про визнання протиправним та скасування наказу від 15.09.2010 р. N 669, встановив:

Позивач - Закрите акціонерне товариство "Авіакомпанія "Аеросвіт" звернувся до Окружного адміністративного суду міста Києва з адміністративним позовом до Міністерства інфраструктури України, Державної авіаційної служби України та Міністерства транспорту та зв'язку України, третя особа: Державне підприємство обслуговування повітряного руху України, в якому просив визнати протиправним та скасувати наказ Міністерства транспорту та зв'язку України від 15.09.2010 р. N 669 "Про встановлення Ставок за послуги з аеронавігаційного обслуговування повітряних суден у повітряному просторі України".

Позовні вимоги мотивує тим, що спірний наказ Міністерства транспорту та зв'язку України не був погоджений з Антимонопольним комітетом; під час його прийняття були порушені вимоги щодо оприлюднення та відкритих слухань стосовно зміни ціни, а також консультацій із суб'єктами ринку авіаперевезень; зазначеним наказом були встановлені ціни в іноземній валюті (євро), що є порушенням вимог ст. 189 Господарського кодексу України; підвищення Ставок було здійснено без достатнього економічного обґрунтування; даний наказ був прийнятий не з метою компенсації витрат Державного підприємства "Украерорух", а з метою збільшення його прибутку, що суперечить вимогам пунктів 42, 43, 44 Політики ІКАО в частині встановлення аеропортових та аеронавігаційних зборів та статті 11 Повітряного кодексу України.

Постановою Окружного адміністративного суду міста Києва від 14 березня 2011 року (Постанова N 2а-421/11/2670) позов Закритого акціонерного товариства "Авіакомпанія "Аеросвіт" задоволено.

Не погоджуючись з вищевказаним судовим рішенням, відповідач - Міністерство транспорту та зв'язку України подав апеляційну скаргу, в якій просить скасувати оскаржувану постанову суду та постановити нове рішення, яким відмовити в задоволенні заявлених позивачем вимог.

В своїй апеляційній скарзі апелянт посилається на порушення судом першої інстанції норм матеріального та процесуального права, що є підставою для скасування постанови суду першої інстанції.

В суді апеляційної інстанції представником Міністерства інфраструктури України було подано клопотання про заміну відповідача - Міністерства транспорту та зв'язку України на його правонаступника - Міністерство інфраструктури України.

У відповідності до ст. 55 КАС України, колегією суддів проведена заміна відповідача - Міністерства транспорту та зв'язку України на правонаступника - Міністерство інфраструктури України.

Заслухавши в судовому засіданні суддю-доповідача, дослідивши матеріали справи та доводи апеляційної скарги, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню, з наступних підстав.

Як вбачається з матеріалів справи та встановлено судом першої інстанції, 15 вересня 2010 року Міністерством транспорту та зв'язку України було видано наказ N 669 "Про встановлення Ставок плати за послуги з аеронавігаційного обслуговування повітряних суден у повітряному просторі України" (далі по тексту - наказ N 669), зареєстрований в Міністерстві юстиції України 24 вересня 2010 року за N 844/18139.

Даним наказом N 669 встановлено порядок визначення плати за послуги з аеронавігаційного обслуговування повітряних суден у повітряному просторі України та визначено розмір ставок зборів за аеронавігаційне обслуговування.

Так, пунктом 1 спірного наказу передбачалося стягнення плати за встановленими ставками за аеронавігаційне обслуговування повітряних суден у повітряному просторі України, пов'язане із забезпеченням організації повітряного руху на маршруті, а також на підході та в районі аеродрому.

Пунктом 2 зазначеного наказу передбачалося встановлення ставки плати за послуги з аеронавігаційного обслуговування повітряних суден у повітряному просторі України незалежно від національної належності повітряного судна та форми власності авіакомпанії.

Відповідно до пункту 3 наказу N 669 було визначено формулу для обчислення розміру плати за послуги з організації повітряного руху на маршруті для польоту у повітряному просторі України. При цьому, одинична ставка плати (t) за послуги з організації повітряного руху на маршруті встановлюється у розмірі 45,56 євро.

Згідно п. 4 вищезазначеного наказу, одинична ставка плати (T) за послуги з організації повітряного руху на підході та в районі аеродрому встановлюється у розмірі 7,56 євро.

Даючи правову оцінку обставинам вказаної справи, колегія суддів зважає на наступне.

Відповідно до пункту 1 Положення про Міністерство транспорту та зв'язку України (в редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин), затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 6 червня 2006 року N 789, Міністерство транспорту та зв'язку України є головним (провідним) органом у системі центральних органів виконавчої влади з питань реалізації державної політики в галузі авіаційного, автомобільного, залізничного, морського і річкового транспорту та у сфері використання повітряного простору України, забезпечення безпеки руху, навігаційно-гідрографічного забезпечення судноплавства, торговельного мореплавства, надання послуг поштового зв'язку, телекомунікацій та інформатизації, користування радіочастотним ресурсом України.

З матеріалів справи вбачається, що Міністерством транспорту та зв'язку України було видано наказ N 669 від 15 вересня 2010 року, яким встановлено Ставки плати за послуги з аеронавігаційного обслуговування повітряних суден у повітряному просторі України, пов'язані із забезпеченням організації повітряного руху на маршруті, а також на підході та в районі аеродрому.

Частинами 1, 3 статті 11 Повітряного кодексу України передбачено, що аеронавігаційне обслуговування повітряних суден (організація повітряного руху на маршруті, організація повітряного руху на підході та в районі аеродрому) здійснюється на платній основі. Аеронавігаційне обслуговування повітряних суден здійснюється суб'єктами господарювання, які надають відповідні послуги, - провайдерами аеронавігаційного обслуговування відповідно до вимог Міжнародної організації цивільної авіації (ІКАО) та Європейської організації з безпеки аеронавігації (Євроконтроль).

Плата за послуги з організації повітряного руху на маршруті справляється Євроконтролем, відповідно до Багатосторонньої угоди про сплату маршрутних зборів, вчиненої в м. Брюсселі 12.02.81 року. Порядок розрахунку розміру зазначеної плати, порядок її внесення та звільнення від неї визначаються відповідно до законодавства, Багатосторонньої угоди про сплату маршрутних зборів та вимог Євроконтролю.

Положенням частин 5 та 6 статті 11 Повітряного кодексу України визначено, що плата за послуги з організації повітряного руху на підході та в районі аеродрому визначається за єдиною для всіх користувачів повітряного простору України ставкою та справляється провайдерами аеронавігаційного обслуговування у порядку, що визначається спеціально уповноваженим центральним органом виконавчої влади у сфері використання повітряного простору України, відповідно до законодавства, вимог ІКАО та Євроконтролю.

Якщо міжнародним договором України, укладеним в установленому законом порядку, встановлено інші правила, ніж ті, що передбачені цією статтею, застосовуються правила міжнародного договору.

Обговорюючи питання щодо правомірності регулювання діяльності природних монополій в сфері аеронавігаційного обслуговування, колегія суддів зауважує, що відповідно до статті 4 Закону України "Про природні монополії" від 20 квітня 2000 року N 1682-III (в редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин), регулювання діяльності суб'єктів природних монополій у сферах, визначених у статті 5 цього Закону, здійснюється національними комісіями регулювання природних монополій, які утворюються і функціонують відповідно до цього Закону. Крім цього, у випадках, встановлених законом, регулювання діяльності суб'єктів природних монополій може здійснюватися органами виконавчої влади та органами місцевого самоврядування.

Зазначена норма Закону України "Про природні монополії" на час прийняття судом оскаржуваного рішення була чинною.

Разом з тим, відповідно до ч. 1 ст. 8 Закону України "Про природні монополії", предметом регулювання діяльності суб'єктів природних монополій згідно з цим Законом є ціни (тарифи) на товари, що виробляються (реалізуються) суб'єктами природних монополій.

В свою чергу, ч. 1 ст. 13 Закону України "Про природні монополії", передбачено, що національні комісії регулювання природних монополій відповідно до покладених на них завдань формують у відповідних сферах природних монополій цінову політику, визначають умови доступу споживачів до товарів, що виробляються суб'єктами природних монополій.

Також, згідно пункту 1 розділу II Концепції, схваленої Указом Президента України "Про Концепцію вдосконалення державного регулювання природних монополій" від 27.09.2007 року N 921/2007, предметом регулювання діяльності суб'єктів господарювання, які виробляють (реалізують) товари на ринку, що перебуває у стані природної монополії, відповідно до статті 8 Закону України "Про природні монополії" є, зокрема, ціни (тарифи) на товари (послуги), що виробляються (реалізуються) суб'єктами природних монополій.

Встановлення цін і тарифів на товари (послуги), що виробляються (надаються) суб'єктами природних монополій та суб'єктами господарювання, що здійснюють діяльність на суміжних ринках, а також забезпечення контролю за їх додержанням має бути віднесено до повноважень національних комісій регулювання природних монополій, що здійснюють регулювання у відповідних сферах.

Вказане узгоджується з приписами частини 1 пункту 2 Положення про порядок погодження з органами Антимонопольного комітету України рішень органів влади, органів адміністративно-господарського управління та контролю, органів місцевого самоврядування щодо демонополізації економіки, розвитку конкуренції та антимонопольного регулювання, затвердженого розпорядженням Антимонопольного комітету України від 01.04.94 року N 4-р, зареєстрованого в Міністерстві юстиції України 20.04.94 р. за N 78/287, де, зокрема, визначено, що погодженню підлягають рішення з питань установлення порядку визначення цін і тарифів, граничних нормативів рентабельності для об'єктів антимонопольного регулювання.

Таким чином, наявність чіткого розмежування норм діючого законодавства по даному питанню спростовує доводи апелянта щодо відсутності потреби у погодженні наказу N 669 з Антимонопольним комітетом України.

Щодо висновку суду першої інстанції про незаконність підвищення наказом N 669 Ставок за аеронавігаційні послуги, колегія суддів зважає на наступне.

Відповідно до пп. "б" п. 2 постанови Кабінету Міністрів України від 25.12.96 року N 1548 "Про встановлення повноважень органів виконавчої влади та виконавчих органів міських рад щодо регулювання цін (тарифів)", Міністерство транспорту та зв'язку України встановлює ставки з аеронавігаційного обслуговування повітряних суден у повітряному просторі України за погодженням з Міністерством економіки України.

Викладене свідчить про недотримання Міністерством транспорту та зв'язку України порядку розробки, погодження та ухвалення нормативного акта, що регулює саме ціни (тарифи) суб'єкта природних монополій.

При цьому колегія суддів вважає безпідставними посилання апелянта на наявність листа Антимонопольного комітету України від 06.12.2006 року N 28-17/11-7649, яким, зокрема, визначаються методологічні та методичні засади формування цін і тарифів, а не їх розмірів, оскільки зазначений лист не є нормативним актом, обов'язковим до виконання Міністерством транспорту та зв'язку України та має лише рекомендаційний характер.

Що стосується доводів апелянта в частині відповідності наказу N 669 нормам валютного законодавства (валютного регулювання), колегія суддів зважає на наступне.

Так, наказом Міністерства транспорту та зв'язку України від 22.01.2007 року N 42, зареєстрованим в Міністерстві юстиції України 07.02.2007 р. за N 104/13371, були затверджені Правила сертифікації суб'єктів, що надають послуги з аеронавігаційного обслуговування.

Згідно пункту 1.7 Розділу 1 зазначених Правил, організацією повітряного руху є сукупність бортових та наземних функцій (організація повітряного простору, обслуговування повітряного руху та організація потоків повітряного руху), необхідних для забезпечення безпечного руху повітряних суден на всіх етапах польоту.

Частиною 2 ст. 11 Повітряного кодексу України визначено, що розмір ставок за послуги з аеронавігаційного обслуговування повітряних суден (плата за послуги з організації повітряного руху на маршруті і плата за послуги з організації повітряного руху на підході та в районі аеродрому) визначається відповідно до законодавства, вимог ІКАО та Євроконтролю.

Порядок розрахунку розміру зазначеної плати, порядок її внесення та звільнення від неї визначаються відповідно до законодавства, Багатосторонньої угоди про сплату маршрутних зборів та вимог Євроконтролю.

Згідно підпункту "а" пункту 1 статті 3 Багатосторонньої угоди про сплату маршрутних зборів, вчиненої в м. Брюсселі 12.02.81 року, розширена Комісія, серед іншого, вживає заходів для запровадження угоди про сплату маршрутних зборів таким чином, щоб суми цих зборів були визначені згідно з загальною формулою, яка враховує витрати Договірних держав на засоби і послуги організації повітряного руху на маршруті та на експлуатацію системи, а також витрати організації "ЄВРОКОНТРОЛЬ" на експлуатацію системи.

З цією метою розширена Комісія визначає принципи оцінки витрат, вищезазначених у пункті 1 (a) та визначає грошову розрахункову одиницю, в якій мають бути виражені маршрутні збори (пп. "a" і "d" п. 2 ст. 3 Багатосторонньої угоди про сплату маршрутних зборів).

Відповідно до розділу 1 Принципів визначення вартісної основи для маршрутних зборів та обчислення одиночних ставок (текст документу схвалено розширеною Комісією 18.09.2007 р., який набрав чинності 01.10.2007 року), Договірні держави Багатосторонньої угоди про сплату маршрутних зборів домовилися запровадити спільну політику щодо обчислення вартості послуг з організації повітряного руху та бази цих витрат. При цьому, базу зазначених витрат Договірні держави визначають у своїй національній валюті або в євро.

Таким чином, колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції про безпідставність доводів відповідача - Міністерства транспорту та зв'язку України (Міністерства інфраструктури України) в частині правомірності визначення ставок за аеронавігаційне обслуговування в євро, оскільки положенням пункту 1.7 Принципів визначення вартісної основи для маршрутних зборів та обчислення одиночних ставок, встановлено лише базу витрат під час визначення розміру плати з організації повітряного руху.

Крім цього, колегія суддів звертає увагу на те, що зазначена норма має рекомендаційний характер та не є частиною міжнародного договору, оскільки під поняттям "міжнародного договору України", в контексті ст. 2 Закону України "Про міжнародні договори України" від 29 червня 2004 року N 1906-IV, слід розуміти укладений у письмовій формі з іноземною державою або іншим суб'єктом міжнародного права, який регулюється міжнародним правом, незалежно від того, міститься договір в одному чи декількох пов'язаних між собою документах, і незалежно від його конкретного найменування (договір, угода, конвенція, пакт, протокол, тощо).

Щодо доводів позивача про порушення Міністерством транспорту та зв'язку України вимог ст. 198 Господарського кодексу України, колегія суддів зазначає, що дана норма регулює лише порядок вираження ціни грошових зобов'язань.

Відповідно до статті 9 Закону України "Про ціни і ціноутворення" від 03.12.90 року N 507-XII, державні фіксовані та регульовані ціни і тарифи встановлюються на ресурси, які справляють визначальний вплив на загальний рівень і динаміку цін, на товари і послуги, що мають вирішальне соціальне значення, а також на продукцію, товари і послуги, виробництво яких зосереджено на підприємствах, що займають монопольне (домінуюче) становище на ринку.

Державні фіксовані та регульовані ціни і тарифи встановлюються державними органами України. Органи виконавчої влади та органи місцевого самоврядування встановлюють державні фіксовані та регульовані ціни і тарифи на роботи (послуги) в розмірі економічно обґрунтованих витрат на їх виробництво.

Отже, колегія суддів вважає вірним висновок суду першої інстанції про те, що Міністерством транспорту та зв'язку України не доведено, що оскаржуваний наказ є обґрунтованим в частині визначення ставок.

Разом з тим, колегія суддів вважає безпідставними доводи позивача в частині не проведення консультацій під час вирішення питання про зміну ставок аеронавігаційного обслуговування, оскільки в матеріалах справи міститься копія протоколу консультацій з користувачами повітряного простору України в рамках технічної інтеграції України до багатосторонньої системи маршрутних зборів Євроконтролю, затвердженого заступником голови Державіаадміністрації 01.02.2010 року. Зі змісту даного протоколу вбачається, що від українських авіакомпаній, зокрема, від позивача був присутній заступник директора авіакомпанії ОСОБА_3.

Крім цього, відбулась нарада щодо проведення консультацій з питання введення нових розмірів ставок плат за послуги з аеронавігаційного обслуговування 09.09.2010 р.

Таким чином, аналізуючи вищевикладені обставини та норми чинного законодавства, колегія суддів дійшла висновку про те, що наказ N 669 від 15 вересня 2010 року "Про встановлення Ставок плати за послуги з аеронавігаційного обслуговування повітряних суден у повітряному просторі України" був виданий Міністерством транспорту та зв'язку України в порушення вимог діючого законодавства, оскільки його дія суперечить вимогам статті 9 Закону України "Про природні монополії", статті 11 Повітряного кодексу України.

Відповідно до ч. 2 ст. 71 КАС України, в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача, якщо він заперечує проти адміністративного позову.

З підстав вищенаведеного, колегія суддів дійшла висновку, що доводи апеляційної скарги не спростовують висновків суду першої інстанції, який вірно встановив фактичні обставини справи, дослідив наявні докази, надав їм належну оцінку та прийняв рішення з дотриманням норм матеріального і процесуального права, а тому підстав для його скасування не вбачається.

Відповідно до ч. 1 ст. 200 КАС України, суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а постанову або ухвалу суду - без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального та процесуального права.

Керуючись ст. ст. 160, 198, 200, 205, 206, 212, 254 КАС України, суд ухвалив:

Апеляційну скаргу Міністерства транспорту та зв'язку України (Міністерства інфраструктури України) - залишити без задоволення.

Постанову Окружного адміністративного суду міста Києва від 14 березня 2011 року (Постанова N 2а-421/11/2670) - залишити без змін.

Ухвала набирає законної сили з моменту проголошення та може бути оскаржена протягом двадцяти днів з дня складення в повному обсязі, шляхом подачі касаційної скарги безпосередньо до Вищого адміністративного суду України.

Повний текст ухвали виготовлений 7 вересня 2011 року.

 

Головуючий, суддя

Т. Р. Вівдиченко

Судді:

І. О. Грибан

О. А. Губська

 




 
 
Copyright © 2003-2018 document.UA. All rights reserved. При використанні матеріалів сайту наявність активного посилання на document.UA обов'язково. Законодавство-mirror:epicentre.com.ua
RSS канали