ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД МІСТА КИЄВА

ПОСТАНОВА

06.04.2010 р.

Справа N 2а-121/10/2670

Окружний адміністративний суд міста Києва у складі головуючої судді Клименчук Н. М., суддів Вєкуа Н. Г., Кузьменко В. А., при секретарі Пасульки О. М. розглянув у судовому засіданні адміністративну справу за позовом Заступника Генерального прокурора України до Кабінету Міністрів України про визнання протиправним та скасування рішення (за участю представників сторін: від Генеральної прокуратури України: Лук'яненко В. В., від Кабінету міністрів України: Станецька О. В.).

На підставі частини 3 статті 160 Кодексу адміністративного судочинства України в судовому засіданні 6 квітня 2010 року проголошено вступну та резолютивну частини постанови.

Встановив:

Заступник Генерального прокурора України звернувся до Окружного адміністративного суду міста Києва з позовом до Кабінету Міністрів України про визнання протиправним та скасування рішення.

Ухвалою Окружного адміністративного суду міста Києва відкрито провадження по справі та призначено до попереднього судового засідання.

Ухвалою Окружного адміністративного суду міста Києва закінчено підготовче провадження по справі та призначено справу до судового розгляду.

Позовні вимоги обґрунтовано тим, що рішення N 70, оформлене протоколом Кабінету Міністрів України від 29 жовтня 2009 року, є таким, що суперечить вимогам чинного законодавства.

Відповідно до оскаржуваного рішення Міністерство вугільної промисловості України, Державне казначейство України, Державна податкова адміністрація України та Пенсійний фонд України з метою недопущення заборгованості з виплати заробітної плати шахтарям зобов'язано забезпечити першочергове спрямування коштів, що виділяються із державного бюджету, та коштів, отриманих від реалізації вугілля, виключно на виплату заробітної плати працівникам державних вугледобувних підприємств із сплатою нарахованих платежів до Пенсійного фонду України та інших соціальних фондів, а також погашення заборгованості, що утворилася, починаючи з 1 січня 2010 року.

Проте несвоєчасне та неповне надходження до Фонду страхових внесків може призвести до обмеження прав громадян, які тимчасово втратили працездатність, на матеріальне забезпечення та отримання соціальних послуг.

В зв'язку з наведеним представник Генеральної прокуратури України просить позов задовольнити, визнати протиправним та скасувати зазначене рішення.

Відповідач проти позову заперечує, посилаючись не те, що протокольне рішення Кабінету Міністрів України за своєю правовою природою не є актом в розумінні частини першої статті 117 Конституції України, статті 52 Закону України "Про Кабінет Міністрів України" та частини першої статті 117 Кодексу адміністративного судочинства України та не суперечить чинному законодавству України.

Представник Кабінету Міністрів України зазначив, що наведене виключає можливість оскарження протокольного рішення Кабінету Міністрів України в судовому порядку на підставі частини четвертої статті 21 Закону України "Про прокуратуру".

Розглянувши подані документи і матеріали, заслухавши пояснення представників сторін, всебічно і повно з'ясувавши всі фактичні обставини, на яких ґрунтується позов, об'єктивно дослідивши докази, суд приходить до висновку, що позов підлягає задоволенню з таких підстав.

Статтями 6, 19 Конституції України встановлено, що органи законодавчої, виконавчої та судової влади здійснюють свої повноваження у встановлених цією Конституцією межах і відповідно до законів України. Органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Згідно статті 46 Конституції України гарантовано громадянам право на соціальний захист, що включає право на забезпечення їх у разі повної, часткової або тимчасової втрати працездатності, втрати годувальника, безробіття з незалежних від них обставин, а також у старості та в інших випадках, передбачених законом. Це право гарантується загальнообов'язковим державним соціальним страхуванням за рахунок страхових внесків громадян, підприємств, установ і організацій, а також бюджетних та інших джерел соціального забезпечення.

Відповідно до статей 72, 73 Закону України "Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування" виплата пенсій та надання соціальних послуг проводиться за рахунок бюджету Пенсійного фонду України, джерелами формування якого є страхові внески страхувальників.

Статтями 17, 18, 20 даного Закону страхувальники зобов'язані нараховувати, обчислювати і сплачувати у повному обсязі страхові внески, нараховані за відповідний базовий звітний період не пізніше ніж через 20 календарних днів із дня закінчення цього періоду. Законодавствам заборонено встановлювати пільги з нарахування та сплати страхових внесків або звільняти від їх сплати.

Статтями 1, 5, 23 Закону України "Про загальнообов'язкове державне соціальне страхування у зв'язку з тимчасовою втратою працездатності та витратами, зумовленими похованням" передбачено, що матеріальне забезпечення громадян у зв'язку з втратою заробітної плати (доходу) внаслідок тимчасової втрати працездатності здійснюється за рахунок бюджету Фонду соціального страхування з тимчасової втрати працездатності, що формується шляхом сплати страхових внесків. Страхові внески сплачується роботодавцями один раз на місяць - у день, встановлений для одержання в установах банку на оплату праці за відповідний період.

Відповідно до статей 46 - 47 Закону України "Про загальнообов'язкове державне соціальне страхування від нещасного випадку на виробництві та професійного захворювання, які спричинили втрату працездатності" джерелом коштів Фонду соціального страхування від нещасних випадків, за рахунок яких забезпечується фінансування страхування від нещасного випадку, є сплата роботодавцями страхових внесків. Основним принципом страхування від нещасного випадку є обов'язковість сплати страхувальниками страхових внесків, ЯКІ сплачуються роботодавцями один раз на місяць - у день, встановлений для одержання в установах банку коштів на оплату праці за відповідний період. Роботодавець зобов'язаний своєчасно та в повному обсязі нараховувати і сплачувати в установленому порядку страхові внески до Фонду.

Пунктом 4.12 Інструкції про порядок перерахування, обліку та витрачення страхових коштів Фонду соціального страхування від нещасних випадків на виробництві та професійних захворювань України, затвердженої постановою правління Фонду від 12 липня 2007 року N 36 та зареєстрованої в Міністерстві юстиції України 1 серпня 2007 року за N 867/14134, встановлено, що страхові внески сплачуються страхувальниками-роботодавцями у день одержання коштів на оплату праці в установах банку.

При цьому законами України в сфері даних правовідносин не передбачено можливості відстрочення сплати страхових внесків, а навпаки, встановлено відповідальність страхувальника за несвоєчасність та неповну сплату таких внесків, про що зазначено в статті 30 Закону України "Про загальнообов'язкове державне соціальне страхування у зв'язку з тимчасовою втратою працездатності та витратами, зумовленими похованням".

Також статтею 14 Закону України "Про порядок погашення зобов'язань платників податків перед бюджетами та державними цільовими фондами" передбачено, що розстрочення, відстрочення не можуть надаватися чи встановлюватися щодо сплати внесків до Пенсійного фонду України або інших внесків у межах державного або обов'язкового соціального страхування.

З матеріалів справи вбачається, що Кабінетом Міністрів України, а саме протокольним рішенням N 70 від 29 жовтня 2009 року встановлено безпідставне відстрочення сплати обов'язкових платежів до соціальних фондів.

В судовому засіданні представник відповідача, Кабінету Міністрів України в частині заперечень проти позовної заяви посилався на те, що оскаржуване протокольне рішення не є актом Кабінету Міністрів України, тому воно не може бути оскаржено прокурором в судовому порядку.

Суд з такими твердженнями відповідача не може погодитись, виходячи з наступного.

В контексті статті 171 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України) нормативно-правовий акт визначено як рішення суб'єкта владних повноважень, яке містить норми права, що поширюють свою дію на невизначене або визначене загальними ознаками коло осіб і які призначені для неодноразового застосування щодо кола цього кола осіб.

Акт вважається нормативно-правовим, якщо він містить хоча б одне положення нормативного характеру.

В той же час нормативно-правові акти необхідно відрізняти від правових актів індивідуальної дії - рішень суб'єктів владних повноважень, дію яких поширено на конкретних осіб або що стосуються конкретної ситуації, і які передбачені для разового застосування.

Враховуючи, що рішення з окремих питань, оформлене витягом з протоколу N 70 засідання Кабінету Міністрів України від 29 жовтня 2009 року, має усі ознаки акта, проте не нормативно-правового, а акта індивідуальної дії, тому заперечення відповідача проти позовної заяви в частині посилання на те, що оскаржуване рішення не є актом в розумінні статті 171 КАС України, суд вважає необґрунтованим.

За таких підстав суд приходить до висновку про обґрунтованість позовних вимог та такими, що підлягають задоволенню.

Відповідно до статті 9 Кодексу адміністративного судочинства України визначено, що суд при вирішенні справи керується принципом законності, відповідно до якого органи державної влади, органи місцевого самоврядування, їхні посадові особи і службові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Згідно із частиною 1 статті 11 Кодексу адміністративного судочинства України розгляд і вирішення справ в адміністративних судах здійснюються на засадах змагальності сторін та свободи в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості.

Відповідно до частини 2 статті 71 Кодексу адміністративного судочинства України в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача, якщо він заперечує проти адміністративного позову.

Відповідно до частини 1 статті 94 Кодексу адміністративного судочинства України, якщо судове рішення ухвалене на користь сторони, яка не є суб'єктом владних повноважень, суд присуджує всі здійснені нею документально підтверджені судові витрати з Державного бюджету України.

Керуючись статтями 9, 11, 69, 70, 71, 94, 158 - 163, 167 Кодексу адміністративного судочинства України, суд постановив:

Позов задовольнити.

Визнати протиправним та скасувати рішення, оформлене протоколом N 70 засідання Кабінету Міністрів України від 29 жовтня 2009 року.

Постанова може бути оскаржена до суду апеляційної інстанції протягом десяти днів з дня її складення в повному обсязі за правилами, встановленими статтями 185 - 187 Кодексу адміністративного судочинства України.

Постанова відповідно до статті 254 Кодексу адміністративного судочинства України набирає законної сили після закінчення строку подання заяви про апеляційне оскарження, встановленого цим Кодексом, якщо таку заяву не було подано.

Повний текст постанови складено та підписано 12 квітня 2010 року.

 

Суддя

Н. М. Клименчук

 

Н. Г. Вєкуа

 

В. А. Кузьменко

 




 
 
Copyright © 2003-2018 document.UA. All rights reserved. При використанні матеріалів сайту наявність активного посилання на document.UA обов'язково. Законодавство-mirror:epicentre.com.ua
RSS канали