ВЕРХОВНИЙ СУД

РІШЕННЯ

25.01.2018 р.

N П/9901/5/18,

 

N 800/399/17

Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду: головуючого - Стрелець Т. Г., суддів: Бевзенка В. М., Білоуса О. В., Шарапи В. М., Смоковича М. І., за участю секретаря судового засідання - Головко О. В., представника, відповідача - М. О. В., довіреність [...], розглянувши у відкритому судовому засіданні в порядку спрощеного позовного провадження справу за позовною заявою ОСОБА_2 до Президента України П. П. О. про визнання протиправною бездіяльність та зобов'язання вчинити певні дії, установив:

4 жовтня 2017 року ОСОБА_2 звернувся до Вищого адміністративного суду України, як до суду першої інстанції, з позовом до Президента України П. П. О., у якому просив визнати протиправною бездіяльність Президента України як гаранта додержання Конституції України, прав і свобод людини і громадянина, як суб'єкта забезпечення національної безпеки України щодо його не реагування на загрози національній безпеці України, яка полягає у не реагуванні Президента України як гаранта дотримання Конституції України та порушення Верховною Радою Україна норм статей 84, 91 Конституції України, у не реагуванні щодо невиконання народними депутатами України судових рішень: Рішення Конституційного Суду України N 11-рп/1998, рішення Європейського суду з прав людини у справі "Олександр Волков проти України" (заява N 21722/11) (Рішення) під час прийняття Верховною Радою України постанови "Про надання згоди на звільнення Президентом України ОСОБА_5 з посади Генерального прокурора України".

Вищий адміністративний суд України ухвалою від 5 жовтня 2017 року відкрив провадження у цій справі.

У пункті 6 Прикінцевих та перехідних положень Закону України від 2 червня 2016 року N 1402-VIII "Про судоустрій і статус суддів" (Закон N 1402-VIII) (далі - Закон N 1402-VIII) передбачено, що, з-поміж інших, Вищий адміністративний суд України діє у межах своїх повноважень, визначених процесуальним законом, до початку роботи Верховного Суду у складі, визначеному цим Законом, та до набрання чинності відповідним процесуальним законодавством, що регулює порядок розгляду справ Верховним Судом у складі, визначеному цим Законом (Закон N 1402-VIII).

У відповідності з положеннями пункту 11 частини другої статті 46 (Закон N 1402-VIII), пункту 8 Прикінцевих та перехідних положень Закону N 1402-VIII (Закон N 1402-VIII) Пленум Верховного Суду постановою від 30 листопада 2017 року N 2 (Постанова N 2) визначив, що днем початку роботи Верховного Суду є 15 грудня 2017 року. З цієї дати набрав чинності й Закон України від 3 жовтня 2017 року N 2147-VIII (Закон N 2147-VIII), яким, зокрема, Кодекс адміністративного судочинства України від 6 липня 2005 року N 2747-IV ( N 2747-IV) викладено у новій редакції.

Згідно з пунктом 5 Перехідних положень Кодексу адміністративного судочинства України ( N 2747-IV) (у редакції, чинній з 15 грудня 2017 року; далі - КАС) позовні заяви та апеляційні скарги на судові рішення в адміністративних справах, які подані до Вищого адміністративного суду України як суду першої або апеляційної інстанції та розгляд яких не закінчено до набрання чинності цією редакцією Кодексу ( N 2747-IV), передаються до Касаційного адміністративного суду та розглядаються спочатку за правилами, що діють після набрання чинності цією редакцією Кодексу; <…>.

Верховний Суд ухвалою від 5 січня 2018 року прийняв до провадження справу N 800/99/17 за позовом ОСОБА_2 до Президента України П. П. О. про визнання протиправною бездіяльність та зобов'язання вчинити певні дії, а справу призначив до розгляду в судовому засіданні.

Позов обґрунтований тим, що внаслідок голосування присутніми на засіданні Верховної Ради України народними депутатами України за депутатів, відсутніх на такому засіданні, парламентом незаконно 29 березня 2016 року, 23 березня та 13 квітня 2017 року прийнято нормативно-правові акти, зокрема постанову "Про надання згоди на звільнення ОСОБА_5 з посади Генерального прокурора України", чим порушено Верховною Радою України норми статей 84 і 91 Конституції України. Утім Президент України як гарант додержання Конституції України та суб'єкт забезпечення національної безпеки України на такі порушення не відреагував. Позивач вважає, що його законний інтерес полягає у додержанні всіма суб'єктами владних повноважень принципу верховенства права і підпорядкуванню йому своєї діяльності; у прагненні, щоб вищий законодавчий орган держави дотримувались і виконували вимоги Конституції України та рішення Європейського суду з прав людини. При цьому на обґрунтування своїх вимог позивач посилається на порушення Президентом України норм статей 19 і 102 Конституції України.

Відповідач заперечив проти позову з підстав, викладених у відзиві на позовну заяву. Свою позицію мотивує тим, що права, свободи та інтереси у сфері публічно-правових відносин позивача не порушені.

У судовому засіданні представник відповідача підтримав таку позицію з мотивів, викладених у відзиві на позовну заяву, просив відмовити в задоволенні позову повністю.

Суд заслухав пояснення представника відповідача, дослідив надані сторонами докази на підтвердження обґрунтованості заявлених вимог та заперечень, встановив наступне.

Верховна Рада України від 29 березня 2016 року прийняла постанову, якою надала згоду на звільнення Президентом України ОСОБА_5 з посади Генерального прокурора України.

Відповідно до статті 55 Конституції України кожному гарантується право на оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, органів місцевого самоврядування, посадових і службових осіб. Кожен має право будь-якими не забороненими законом засобами захищати свої права і свободи від порушень і протиправних посягань.

Відповідно до частини першої статті 2 Кодексу адміністративного судочинства України ( N 2747-IV) (далі - КАС України) завданням адміністративного судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів у сфері публічно-правових відносин з метою ефективного захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб від порушень з боку суб'єктів владних повноважень.

За приписами пунктів першого ( N 2747-IV) і сьомого частини першої статті 4 КАС України ( N 2747-IV) адміністративна справа - переданий на вирішення адміністративного суду публічно-правовий спір; суб'єкт владних повноважень - орган державної влади, орган місцевого самоврядування, їх посадова чи службова особа, інший суб'єкт при здійсненні ними публічно-владних управлінських функцій на підставі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень, або наданні адміністративних послуг.

Відповідно до пункту восьмого частини першої статті 4 КАС України ( N 2747-IV) позивач - особа, на захист прав, свобод та інтересів якої подано позов до адміністративного суду, а також суб'єкт владних повноважень, на виконання повноважень якого подано позов до адміністративного суду.

Частиною першою статті 5 КАС України ( N 2747-IV) встановлено, що кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом ( N 2747-IV), звернутися до адміністративного суду, якщо вважає, що рішенням, дією чи бездіяльністю суб'єкта владних повноважень порушені її права, свободи або законні інтереси.

Відтак завдання адміністративного судочинства полягає у захисті саме порушених прав особи у публічно-правових відносинах.

Конституційний Суд України, вирішуючи питання, порушені в конституційному зверненні і конституційному поданні щодо тлумачення частини другої статті 55 Конституції України, в Рішенні від 14 грудня 2011 року N 19-рп/2011 (Рішення N 19-рп/2011) зазначив, що права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави (частина друга статті 3 Конституції України). Для здійснення такої діяльності органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові і службові особи наділені публічною владою, тобто мають реальну можливість на підставі повноважень, встановлених Конституцією і законами України, приймати рішення чи вчиняти певні дії. Особа, стосовно якої суб'єкт владних повноважень прийняв рішення, вчинив дію чи допустив бездіяльність, має право на захист.

Утвердження правової держави відповідно до приписів статті 1, другого речення частини третьої статті 8, статті 55 Основного Закону України полягає, зокрема, у гарантуванні кожному судового захисту прав і свобод, а також у запровадженні механізму такого захисту <...>.

Рішення, прийняті суб'єктами владних повноважень, дії, вчинені ними під час здійснення управлінських функцій, а також невиконання повноважень, встановлених законодавством (бездіяльність), можуть бути оскаржені до суду відповідно до частин першої, другої статті 55 Конституції України, статей 2 ( N 2747-IV), 5 КАС України ( N 2747-IV).

У справі за конституційним поданням щодо офіційного тлумачення окремих положень частини першої статті 4 Цивільного процесуального кодексу України (справа про охоронюваний законом інтерес) Конституційний Суд України в Рішенні від 1 грудня 2004 року N 18-рп/2004 дав визначення поняттю "охоронюваний законом інтерес", який вживається в ряді законів України, у логічно-смисловому зв'язку з поняттям "право" (інтерес у вузькому розумінні цього слова), який розуміє як правовий феномен, що: а) виходить за межі змісту суб'єктивного права; б) є самостійним об'єктом судового захисту та інших засобів правової охорони; в) має на меті задоволення усвідомлених індивідуальних і колективних потреб; г) не може суперечити Конституції і законам України, суспільним інтересам, загальновизнаним принципам права; д) означає прагнення (не юридичну можливість) до користування у межах правового регулювання конкретним матеріальним та/або нематеріальним благом; є) розглядається як простий легітимний дозвіл, тобто такий, що не заборонений законом. Охоронюваний законом інтерес регулює ту сферу відносин, заглиблення в яку для суб'єктивного права законодавець вважає неможливим або недоцільним.

<...> поняття "охоронюваний законом інтерес" у всіх випадках вживання його у законах України у логічно-смисловому зв'язку з поняттям "право" має один і той же зміст.

Отже, обов'язковою умовою надання правового захисту судом є наявність відповідного порушення суб'єктом владних повноважень прав, свобод або інтересів особи на момент її звернення до суду. Порушення має бути реальним, стосуватися (зачіпати) зазвичай індивідуально виражених права чи інтересів особи, яка стверджує про їх порушення.

Гарантоване статтею 55 Конституції України й конкретизоване у звичайних законах України право на судовий захист передбачає можливість звернення до суду за захистом порушеного права, але вимагає, щоб стверджувальне порушення було обґрунтованим.

Наведені положення не дозволяють скаржитися щодо законодавства або певних обставин абстрактно, лише тому, що заявники вважають начебто певні положення норм законодавства впливають на їх правове становище.

З наведеного слідує, що суд під час розгляду справи повинен встановити факт або обставини, які б свідчили про порушення прав, свобод чи інтересів позивача з боку відповідача - суб'єкта владних повноважень, створення перешкод для їх реалізації або мають місце інші ущемлення прав та свобод позивача.

Між тим позивач не навів обґрунтування щодо існування реального негативного впливу на його конкретні права чи інтереси в зв'язку з прийняттям постанови Верховної Ради України від 29 березня 2016 року, а судом не встановлено порушення його прав, свобод та законних інтересів у зв'язку з не реагуванням Президентом України як гарантом дотримання Конституції України на вказаний факт.

Через світоглядні переконання позивач може виражати свої думки до такого факту як порушення Верховною Радою України порядку голосування на засіданні ради, однак цього явно недостатньо щоб вимагати в судовому порядку його усунення шляхом визнання протиправної бездіяльності Президента України.

Разом з цим посилання позивача на положення статей 19 і 102 Конституції України як на підтвердження бездіяльності Президента України колегія суддів вважає помилковою, враховуючи нижченаведене.

Відповідно до положень частини другої статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Статтею 102 Конституції України передбачено, що Президент України є главою держави і виступає від її імені. Президент України є гарантом державного суверенітету, територіальної цілісності України, додержання Конституції України, прав і свобод людини і громадянина.

Повноваження Президента України визначені статтею 106 Конституції України.

Крім того Конституційний Суд України у рішеннях (N 7-рп/2003, 9-рп/2004, 1-рп/2007, 19-рп/2008) наголошував, що повноваження Президента України визначаються виключно Конституцією України.

Таким чином аналіз наведеного вказує на те, що питання, порушені позивачем у пред'явленому ним адміністративному позові, не належать до компетенції Президента України, оскільки він не наділений повноваженнями втручатися у роботу Верховної Ради України та роботу її депутатів.

Посилання позивача на Рішення Конституційного Суду України N 11-рп/1998 за конституційним поданням Президента України щодо офіційного тлумачення частин другої і третьої статті 84 та частин другої і четвертої статті 94 Конституції України та рішення Європейського суду з прав людини у справі "Олександр Волков проти України" (заява N 21722/11) від 9 січня 2013 року (Рішення), остаточне від 27 травня 2013 року, як на одну із підстав для задоволення позову, колегія суддів вважає необґрунтованими, оскільки предметом спору у даній справі є вимога позивача про визнання бездіяльності Президента України, а у наведеному вище рішенні обговорювалось питання порушення Верховною Радою України статті 84 Конституції України.

Так, у справі N 11-рп/1998 за конституційним поданням Президента України щодо офіційного тлумачення частин другої і третьої статті 84 та частин другої і четвертої статті 94 Конституції України Конституційного Суду України зазначив, що порушення встановленої Конституцією України процедури ухвалення законів та інших правових актів Верховною Радою України є підставою для визнання їх неконституційними (частина перша статті 152 Конституції України).

В обсязі встановлених у цій справі фактичних обставин, описаних вище, зважаючи на їхній зміст та юридичну природу, колегія суддів вважає, що постанова Верховної Ради України "Про надання згоди на звільнення ОСОБА_5 з посади Генерального прокурора України" є актом індивідуальної дії, а тому її прийняття не зачіпає конкретних прав позивача.

Враховуючи викладене, колегія суддів приходить до висновку про те, що Президент України не допустив бездіяльність у спірних правовідносинах і не порушив права позивача.

Оскільки права позивач не підлягають захисту, то у задоволені позовних вимог ОСОБА_2 до Президента України П. П. О. про визнання протиправною бездіяльність та зобов'язання вчинити певні дії слід відмовити.

За правилами статті 139 КАС ( N 2747-IV) понесені позивачем витрати у виді судового збору за подання цього позову відшкодуванню не підлягають.

Керуючись статтями 241 - 246 ( N 2747-IV), 255 ( N 2747-IV), 262 ( N 2747-IV), 266 ( N 2747-IV), 295 Кодексу адміністративного судочинства України ( N 2747-IV), суд вирішив:

У задоволенні позову відмовити повністю.

Рішення Верховного Суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, якщо таку скаргу не було подано.

У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови судом апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Апеляційна скарга на рішення Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду може бути подана до Великої Палати Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення.

 

Головуючий, суддя

Т. Г. Стрелець

Судді:

В. М. Бевзенко

 

О. В. Білоус

 

В. М. Шарапа

 

М. І. Смокович




 
 
Copyright © 2003-2018 document.UA. All rights reserved. При використанні матеріалів сайту наявність активного посилання на document.UA обов'язково. Законодавство-mirror:epicentre.com.ua
RSS канали