ВЕРХОВНИЙ СУД УКРАЇНИ

ПОСТАНОВА

від 20 червня 2011 року

Верховний Суд України у складі: головуючого - Кліменко М. Р., суддів - Балюка М. І., Барбари В. П., Берднік І. С., Вус С. М., Глоса Л. Ф., Гошовської Т. В., Григор'євої Л. І., Гриціва М. І., Гуля В. С., Гуменюка В. І., Гусака М. Б., Ємця А. А., Жайворонок Т. Є., Ковтюк Є. І., Короткевича М. Є., Коротких О. А., Косарєва В. І., Кривенка В. В., Кузьменко О. Т., Лященко Н. П., Маринченка В. Л., Охрімчук Л. І., Панталієнка П. В., Пивовара В. Ф., Прокопенка О. Б., Редьки А. І., Романюка Я. М., Сеніна Ю. Л., Таран Т. С., Терлецького О. О., Шаповалової О. А., Шицького І. Б., Школярова В. Ф., Яреми А. Г. (за участю заступника Генерального прокурора України - Ударцова Ю. В.), розглянувши кримінальну справу щодо ОСОБА_1 за заявою заступника Генерального прокурора України про перегляд винесеної в цій справі ухвали колегії суддів Судової палати у кримінальних справах Верховного Суду України від 27 січня 2011 року, встановив:

Вироком Красноармійського міськрайонного суду Донецької області від 17 травня 2010 року ОСОБА_1, ІНФОРМАЦІЯ_1 року народження, уродженця та мешканця АДРЕСА_1, громадянина України, раніше не судимого, засуджено:

- за ч. 1 ст. 186 Кримінального кодексу України на 1 рік позбавлення волі;

- за ч. 3 ст. 357 Кримінального кодексу України до арешту строком на 20 днів.

На підставі ч. 1 ст. 70 Кримінального кодексу України за сукупністю цих злочинів ОСОБА_1 визначено остаточне покарання у виді позбавлення волі строком на 1 (один) рік.

На підставі ст. ст. 75, 104 Кримінального кодексу України ОСОБА_1 звільнено від відбування покарання з випробуванням з іспитовим строком на 1 рік з покладенням на нього обов'язку повідомляти органи кримінально-виконавчої інспекції про зміну місця проживання, не виїжджати за межі України на постійне проживання без дозволу кримінально-виконавчої інспекції та періодично з'являтися до неї для реєстрації.

ОСОБА_1 визнано винуватим і засуджено за вчинення таких злочинів.

5 лютого 2010 року близько 6 год. 30 хв. ОСОБА_1, маючи умисел на відкрите заволодіння чужим майном, біля будинку N 32 по вул. Соціалістичній в м. Красноармійську вирвав з рук раніше йому не знайомої ОСОБА_2 жіночу сумку, в якій знаходились її особисті речі, гроші, а також документи на її ім'я: паспорт, довідка про ідентифікаційний код, пенсійне посвідчення та дві пластикові картки "Кредитпромбанку" та "Приватбанку". З викраденим ОСОБА_1 втік, завдавши потерпілій ОСОБА_2 матеріальну шкоду на суму 615 гривень.

Цього ж дня близько 6 год. 50 хв. ОСОБА_1, перебуваючи в районі автобусної зупинки "Кільце" по вул. Дніпропетровській у м. Красноармійську, при огляді вмісту викраденої ним сумки виявив дві пластикові картки "Кредитпромбанку" та "Приватбанку" на ім'я ОСОБА_2 та конверт із пін-кодами до них та, усвідомлюючи, що ці картки є важливими особистими документами ОСОБА_2, незаконно заволодів ними з метою зняття грошових коштів, що перебували на рахунках за цими картками.

У апеляційному порядку вирок щодо ОСОБА_1 не переглядався.

Ухвалою колегії суддів Судової палати у кримінальних справах Верховного Суду України від 27 січня 2011 року задоволено касаційне подання прокурора, в якому порушувалось питання про відсутність у діях ОСОБА_1 складу злочину, передбаченого ч. 3 ст. 357 Кримінального кодексу України, й вирок щодо ОСОБА_1 змінено: в частині його засудження за ч. 3 ст. 357 Кримінального кодексу України справу закрито за відсутністю в його діях складу злочину; виключено з вироку призначення ОСОБА_1 на підставі ч. 1 ст. 70 Кримінального кодексу України покарання за сукупністю злочинів й постановлено вважати ОСОБА_1 засудженим за ч. 1 ст. 186 Кримінального кодексу України до покарання, призначеного судом першої інстанції у виді позбавлення волі на строк 1 рік, та на підставі ст. ст. 75, 104 Кримінального кодексу України звільненим від відбування цього покарання з випробуванням з іспитовим строком 1 рік з покладенням на ОСОБА_1 обов'язків, передбачених п. п. 2 - 4 ч. 1 ст. 76 Кримінального кодексу України, а у решті вирок залишено без зміни.

Ухвалою колегії суддів судової палати у кримінальних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 10 травня 2011 року допущено до провадження Верховного Суду України кримінальну справу щодо ОСОБА_1 за заявою заступника Генерального прокурора України про перегляд винесеної у цій справі ухвали колегії суддів Судової палати у кримінальних справах Верховного Суду України від 27 січня 2011 року.

У заяві заступник Генерального прокурора України зазначає, що суд касаційної інстанції при розгляді справи щодо ОСОБА_1 неправильно застосував кримінальний закон, дійшовши помилкового висновку про відсутність в діях засудженого складу злочину, передбаченого ч. 3 ст. 357 Кримінального кодексу України. Вважає, що в діях ОСОБА_1 наявний склад зазначеного злочину, оскільки він незаконно заволодів платіжними картками, які є важливими особистими документами ОСОБА_2

Свою заяву заступник Генерального прокурора України мотивує тим, що платіжні картки, з огляду на положення Закону України "Про інформацію" від 2 жовтня 1992 року N 2657-XII, Закону України "Про платіжні системи та переказ коштів в Україні" від 5 квітня 2001 року N 2346-III, п. 1 ст. 5 Закону України "Про електронні документи та електронний документообіг" від 22 травня 2003 року N 851-IV, Положення про міжбанківські розрахунки, затвердженого постановою Правління Національного банку України від 8 жовтня 1998 року N 414, і статті 200 Кримінального кодексу України, є електронними платіжними документами, тобто предметом злочину, передбаченого ч. 3 ст. 357 Кримінального кодексу України, а тому є невірним висновок суду касаційної інстанції по справі ОСОБА_1, що ці платіжні картки не є особистими важливими документами.

Як на підставу для перегляду ухвали колегії суддів Судової палати у кримінальних справах Верховного Суду України від 27 січня 2011 року щодо ОСОБА_1 прокурор посилається на неоднакове застосування судом касаційної інстанції ч. 3 ст. 357 Кримінального кодексу України, внаслідок чого було ухвалено різні за змістом судові рішення щодо подібних суспільно небезпечних діянь.

На обґрунтування заяви ним надано копію ухвали колегії суддів Судової палати у кримінальних справах Верховного Суду України від 1 квітня 2008 року щодо ОСОБА_3, засудженого вироком Овруцького районного суду Житомирської області від 29 січня 2007 року за ч. 1 ст. 185, ч. 3 ст. 357 Кримінального кодексу України, в якій суд касаційної інстанції з посиланням на те, що платіжна картка є важливим особистим документом, відмовив у задоволенні касаційного подання прокурора про скасування вироку щодо ОСОБА_3 в частині засудження за ч. 3 ст. 357 Кримінального кодексу України і закриття кримінальної справи за відсутністю в діях засудженого, пов'язаних з незаконним заволодінням банківськими платіжними картками ОСОБА_4, складу зазначеного злочину.

З огляду на викладене, заступник Генерального прокурора України просить скасувати ухвалу колегії суддів Судової палати у кримінальних справах Верховного Суду України від 27 січня 2011 року щодо ОСОБА_1, а справу направити на новий розгляд до суду касаційної інстанції.

Заслухавши доповідь судді-доповідача, пояснення заступника Генерального прокурора України, який підтримав доводи заяви про перегляд винесеної в справі щодо ОСОБА_1 ухвали колегії суддів Судової палати у кримінальних справах Верховного Суду України від 27 січня 2011 року, перевіривши матеріали справи та обговоривши доводи заяви та наукові висновки членів Науково-консультативної ради при Верховному Суді України, Верховний Суд України вважає, що заява задоволенню не підлягає з таких підстав.

Предметом злочину, передбаченого ст. 357 Кримінального кодексу України, виступають штампи, печатки та офіційні документи (ч. 1 ст. 357), в тому числі особливо важливі документи (ч. 2 ст. 357), а також паспорт або інші важливі особисті документи людини (ч. 3 ст. 357).

Загальне визначення поняття "офіційний документ" надано в примітці до ст. 358 Кримінального кодексу України у редакції Закону України від 11 червня 2009 року, яка діяла з 1 січня до 5 січня 2011 року, та у редакції Закону України "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо відповідальності за корупційні правопорушення" N 3207-IV від 7 квітня 2011 року (Закон N 3207-VI), який набере чинності з 1 липня 2011 року.

У диспозиції ч. 1 ст. 200 Кримінального кодексу України, яка передбачає відповідальність за незаконні дії з документами на переказ, платіжними картками та іншими засобами доступу до банківських рахунків, вжито формулювання, яке свідчить про те, що платіжні картки є різновидом засобів доступу до банківських рахунків.

Відповідно до ст. 1 Закону України "Про інформацію" N 2657-XII від 2 жовтня 1992 року, п. п. 1.4, 1.14, 1.27, 1.31 ст. 1, п. 15.2 ст. 15 Закону України "Про платіжні системи та переказ коштів в Україні" N 2346-III від 5 квітня 2001 року, ч. 4 ст. 51 Закону України "Про банки та банківську діяльність" N 2121-III від 7 грудня 2000 року документом визнається будь-який матеріальний носій, що містить інформацію, функціями якого є її збереження та передавання у часі та просторі, а засобами доступу до банківських рахунків (платіжним інструментом) є засоби певної форми на паперовому, електронному чи іншому виді носія інформації, використання якого ініціює переказ грошей з відповідного рахунку. При цьому одним з видів доступу до банківських рахунків є спеціальні платіжні засоби (платіжні картки тощо), які являють собою емітовані в установленому законодавством порядку пластикові чи іншого виду картки, що використовуються для ініціювання переказу коштів з рахунку платника або банку, а також для здійснення інших операцій, передбачених відповідним договором. Платіжні картки є власністю емітента (банка) і надаються ним відповідно до умов договору клієнту, в тому числі і фізичній особі - держателю спеціального платіжного засобу, який на законних підставах використовує платіжні картки.

Аналогічні положення містяться і в Положенні про порядок емісії спеціальних платіжних засобів і здійснення операцій з їх використанням, затвердженому постановою Правління НБ України від 30 квітня 2010 року N 223, за яким спеціальним платіжним засобом, поряд з іншими, також визнається платіжна картка, що виконує функцію засобу ідентифікації, за допомогою якого її держатель здійснює платіжні операції, установлені договором з емітентом - банком, що є членом платіжної системи та здійснює емісію спеціальних платіжних засобів, тобто проводить операції з їх випуску (п. 1.4).

Також відповідно до вимог зазначеного Положення емітент може надавати фізичним особам, які не здійснюють підприємницької діяльності, особисті спеціальні платіжні засоби, а тим, хто є суб'єктами господарювання, - корпоративні спеціальні платіжні засоби, у тому числі і платіжні картки, які є власністю емітента (банка) і можуть передаватися у власність або надаватися в користування клієнту відповідно до умов договору, на підставі якого надається та використовується цей платіжний засіб (п. п. 2.2, 2.3).

При цьому передбачено, що платіжна картка, яка видається банком, повинна містити обов'язкові реквізити, що дають змогу ідентифікувати платіжну систему, емітента (банк) та держателя цього спеціального платіжного засобу, тобто містити нанесений шляхом друку або тиснення ідентифікаційний номер як банку, так у графічному або електронному вигляді і ідентифікаційні дані держателя (п. 2.9).

Держатель спеціального платіжного засобу - платіжної картки, для забезпечення безпеки здійснення платіжних операцій з її використанням, зобов'язаний використовувати спеціальний платіжний засіб відповідно до вимог законодавства України, правил користування ним та умов договору, укладеного з емітентом (банком), дотримувати правила безпеки та не допускати використання цього засобу сторонніми особами, для чого повинен надійно зберігати спеціальний платіжний засіб, ПІН-код та інші засоби, що дають змогу користуватися ним, а у випадку його втрати зобов'язаний негайно повідомити про це емітента (банк), який повинен негайно зупинити здійснення операцій з використанням цього спеціального платіжного засобу з внесенням до стоп-списку і його вилучення (п. п. 2.4, 2.5, 2.6, 6.1 - 6.6).

Аналіз зазначених норм законів та нормативно-правових актів свідчить про те, що за своїм юридичним значенням (правовим режимом) та функціональним призначенням платіжні картки як платіжні інструменти - засоби доступу до банківських рахунків повністю відповідають визначенню поняття "офіційний документ" і є різновидом офіційних документів, а тому за певних умов можуть виступати предметом злочинів, склади яких передбачені ч. ч. 1, 2 ст. 357 Кримінального кодексу України.

Водночас під поняттям "інших важливих особистих документів" як предмету злочину, передбаченого ч. 3 ст. 357 Кримінального кодексу України, розуміються документи, які засвідчують важливі факти і події в житті людини, втрата яких істотно утруднює реалізацію її прав, свобод і законних інтересів та потребує значних зусиль для їх поновлення (зокрема, такими документами визнаються свідоцтво про народження, про шлюб, про народження дитини, про смерть, військовий квиток, трудова книжка, посвідчення водія, посвідчення про державні нагороди чи присвоєння почесних звань, диплом про закінчення вищого учбового закладу освіти, довідка про ідентифікаційний код, пенсійне посвідчення тощо). При цьому поняття "важливості" документа для певної людини є оціночним і підлягає встановленню в кожній конкретній кримінальній справі за обвинуваченням особи у вчиненні злочину, передбаченого ч. 3 ст. 357 Кримінального кодексу України.

Як убачається з матеріалів кримінальної справи щодо ОСОБА_1, як органи досудового слідства, так і суд, визнавши платіжні картки - пластикові банківські картки "Кредитпромбанку" та "Приватбанку" на ім'я ОСОБА_2 важливими особистими документами потерпілої, не навели ніяких доводів на підтвердження, що ці документи були особистими та важливими для потерпілої.

У той же час з матеріалів справи і долученого до неї "Договору банківського рахунку, що відкривається для обліку операцій за платіжними картками", укладеному 6 листопада 2008 року між ОСОБА_2 та філією ВАТ "Кредитпромбанку", видно, що за умовами договору платіжна картка є власністю банку і надана держателю в тимчасове користування на час дії договору, після чого підлягала поверненню банку; при цьому держатель ніс відповідальність за належне виконання умов договору та Правил користування платіжною карткою, при втраті чи крадіжці якої зобов'язаний був негайно повідомити про це банк за вказаним в договорі номером телефону для постановки платіжної картки у стоп-лист та її вилучення. Це й було зроблено потерпілою ОСОБА_2 після відкритого викрадення в неї сумки з майном і документами, в тому числі платіжними банківськими картками "Кредитпромбанку" та "Приватбанку" з ПІН-кодами до них.

Таким чином, по справі не встановлено, що платіжні банківські картки, наявні у ОСОБА_2, відповідали ознакам важливих особистих документів, тобто були предметом злочину, передбаченого ч. 3 ст. 357 Кримінального кодексу України.

За таких обставин немає підстав вважати неправильним висновок суду касаційної інстанції про те, що платіжні картки, виявлені ОСОБА_1 у викраденій ним у потерпілої сумці, не відносились до її важливих особистих документів.

Окрім того, приймаючи 27 січня 2011 року рішення про скасування вироку щодо ОСОБА_1 в частині його засудження за ч. 3 ст. 357 Кримінального кодексу України із закриттям справи за цим обвинуваченням за відсутністю в його діях складу цього злочину, колегія суддів Судової палати у кримінальних справах Верховного Суду України врахувала те, що за показаннями ОСОБА_1 і обставинами вчинення ним злочину (виявлення платіжних карток та інших документів після відкритого викрадення ним сумочки потерпілої при огляді її вмісту, викидання паспорту, пенсійного посвідчення, довідки про ідентифікаційний код та інших речей потерпілої із заволодінням лише грошима, мобільним телефоном та платіжними картками як засобами доступу до грошових коштів потерпілої з наступним викиданням і цих карток), умисел засудженого був спрямований на заволодіння чужим майном, а не на незаконне заволодіння важливими особистими документами потерпілої.

Тобто колегія суддів вмотивувала своє рішення по суті не відсутністю предмета злочину, передбаченого ч. 3 ст. 357 Кримінального кодексу України, а відсутністю у ОСОБА_1 суб'єктивної сторони цього злочину - прямого умислу на незаконне заволодіння іншими важливими особистими документами людини з усвідомленням цих специфічних ознак предмета цього злочину.

Цей висновок касаційного суду не заперечений в заяві заступника Генерального прокурора України і відповідає вимогам закону, за якими при відсутності у особи прямого умислу на незаконне заволодіння документами (офіційними чи іншими важливими особистими документами) у разі викрадення нею чужого майна, зокрема, сумки, в якій знаходились ці документи, вчинене слід кваліфікувати тільки як злочин проти власності.

Ураховуючи викладене, Верховний Суд України вважає, що відсутні підстави для скасування ухвали касаційного суду по кримінальній справі щодо ОСОБА_1 з направленням справи на новий касаційний розгляд.

Прийняття судом касаційної інстанції по справі відносно засудженого ОСОБА_3 протилежного рішення, на яке послався заступник Генерального прокурора України в своїй заяві, а саме: ухвали від 1 квітня 2008 року, якою визнано, що викрадена засудженим з шухляди письмового столу в службовому кабінеті приміщення Овруцької районної державної адміністрації платіжна картка "Приватбанку" з ПІН-кодом до неї на ім'я ОСОБА_4 є важливим особистим документом, що, з урахуванням наступного зняття засудженим з її використанням з рахунку потерпілого 1000 грн., потребувало кваліфікації дій засудженого за сукупністю злочинів, передбачених ч. 1 ст. 185 та ч. 3 ст. 357 Кримінального кодексу України, не спростовує висновків про правильність ухвали касаційного суду щодо ОСОБА_1, оскільки в ухвалі відносно ОСОБА_3 не наведено мотивів прийнятого рішення, а лише визнано банківську платіжну картку "документом", і це відповідає вимогам законодавчих актів України та за певних обставин (встановлення прямого умислу на викрадення цього офіційного документу з метою подальшого викрадення із його застосуванням чужого майна) може кваліфікуватися за сукупністю злочину проти власності і відповідної частини ст. 357 Кримінального кодексу України, яка передбачає відповідальність за викрадення офіційного документу.

Ураховуючи наведене, Верховний Суд України не вбачає підстав для задоволення заяви заступника Генерального прокурора України і скасування ухвали колегії суддів Судової палати у кримінальних справах Верховного Суду України від 27 січня 2011 року щодо ОСОБА_1 і направлення справи на новий касаційний розгляд.

На підставі викладеного, керуючись статтями 40020, 40021, 40022 КПК України, Верховний Суд України постановив:

відмовити у задоволенні заяви заступника Генерального прокурора України про скасування ухвали колегії суддів Судової палати у кримінальних справах Верховного Суду України від 27 січня 2011 року щодо ОСОБА_1.

Постанова є остаточною і не може бути оскарженою, крім як на підставі, передбаченій п. 2 ч. 1 ст. 40012 КПК України.

 

Головуючий

М. Р. Кліменко

Судді:

М. І. Балюк

 

В. П. Барбара

 

І. С. Берднік

 

С. М. Вус

 

Л. Ф. Глос

 

Т. В. Гошовська

 

М. І. Гриців

 

В. С. Гуль

 

В. І. Гуменюк

 

М. Б. Гусак

 

Т. Є. Жайворонок

 

Л. І. Григор'єва

 

А. А. Ємець

 

Є. І. Ковтюк

 

М. Є. Короткевич

 

О. А. Коротких

 

В. І. Косарєв

 

В. В. Кривенко

 

О. Т. Кузьменко

 

Н. П. Лященко

 

В. Л. Маринченко

 

Л. І. Охрімчук

 

В. Ф. Пивовар

 

П. В. Панталієнко

 

А. І. Редька

 

Я. М. Романюк

 

Ю. Л. Сенін

 

О. О. Терлецький

 

Т. С. Таран

 

О. Б. Прокопенко

 

О. А. Шаповалова

 

І. Б. Шицький

 

В. Ф. Школяров

 

А. Г. Ярема

 




 
 
Copyright © 2003-2018 document.UA. All rights reserved. При використанні матеріалів сайту наявність активного посилання на document.UA обов'язково. Законодавство-mirror:epicentre.com.ua
RSS канали